Чтение онлайн

— Він придатний, — сказав Аюгава. — Однаково мені вже набридло просити вас.

— Маю сміливість знову і знову довести до вашого відома мою думку, що не буде чудовий помічник, бо я ніколи не помилявся в людях.

— Можна йти, — махнув рукою Аюгава.

Фудзіта знову повів Володю знайомим коридором. Вартові чемно розступилися перед комендантом.

Спустившися на перший поверх, Фудзіта почав обережно сходити крутою драбинкою вниз, у підвал.

— Тримайтеся за поруччя, — попередив він, — бо мені болюча навіть думка, що ви можете впасти і в кращому випадку ушкодити ніс, у гіршому, чого я навіть у думці, смію запевнити, боюсь припустити, — зламати ногу.

Комірчина, куди комендант привів Володю, була тісна й задушлива. Електрична лампочка спускалася зі стелі. Вгорі, нарівні з подвір'ям, виступав квадрат невеликого вікна. Тут, мабуть, і вдень було напівтемно. Під стіною лежали матрац і подушка.

— Це ваша кімната, — сказав Фудзіта. — Тут ви житимете. Власне — спатимете. Весь ваш час забиратиме лабораторія. Але спочатку я маю звернутися до вас з великим проханням з приводу однієї дрібнички, заради якої я навіть не насмілився б турбувати вас, коли б цього не вимагала інструкція, яка передбачає багато дечого, що нам з вами, безумовно, здається не зовсім зрозумілим. Прошу, будь ласка, дайте підписку.

— Яку підписку?

— О, кажу ж, що тільки інструкція змушує мене турбувати вас. Підписку, що навіть тут, у межах лабораторії, ви нікому не скажете жодного слова про те, що тут побачите й почуєте.

Володя повільно взяв у Фудзіти автоматичну ручку, уважно прочитав заздалегідь приготовлений текст і поставив під ним підпис: Петро Хабаров.

Коли Фудзіта пішов, Володя ліг на матрац і спробував заснути. Не спалося. За стіною чути було одноманітний гул. Юнак подумав, що то працює динамомашина.

У комірчині стояла задуха. Матрац довелося відтягти від стіни, бо вона була гаряча.

«Сюди б посадити пана професора! — подумав юнак. — Нагрівся б»

Володя підійшов до дверцят і відчинив їх. Просто перед собою побачив драбинку, яка вела нагору, а ліворуч — ще одні дверцята, над якими ледве блимала електрична лампочка.

Володя прислухався. Саме за цими дверцятами чути було той одноманітний гул, що долітав у комірчину.

Якусь мить юнак стояв у нерішучості, і потім сіпнув дверцята до себе. Вони розчинились, і Володя опинився у великому підвальному залі серед гудіння й сичання пари. Освітлені рожевими спалахами перед топками могутніх казанів поралися робітники в шкіряних фартухах. Чорною широкою биндою біг ремінний шків повітродувки. Клацали дверцята топок: дві вагонетки, гуркочучи коліщатами, раз у раз підвозили дрова; шипіла, свистіла, сичала пара; десь зовсім близько булькала і клекотіла вода…

Володя стояв збентежений. Він не сподівався побачити таке видовище. На юнака ніхто не звертав уваги. Він підійшов до робітника і запитав, навіщо топлять казани. Адже надворі літо.

— Хіба ти не знаєш. — блиснув робітник білими зубами, — що пара потрібна для лабораторії?

Далі Володя нічого не розпитував. Він обійшов навколо все приміщення, ледве не потрапивши під коліщата вагонетки.

«Пара для засекреченої лабораторії, про яку піклується японський генеральний штаб», подумав Володя.

Від цієї думки стало тоскно й тривожно на серці. Тікати треба звідси якнайшвидше. Володя добре запам'ятав слова коменданта, що його, Володю, ще перевірятиме поліція. Звичайно, це має бути жандармерія — найлютіша з усіх видів японської поліції.

Тікати? Легко сказати! Перед очима Володі постав височезний паркан, два ряди колючої огорожі з дроту, крізь який, певно, пропущено електричний струм, і вартові.

Захотілося зараз же в комірчину, щоб лягти і на самоті ще і ще раз добре обміркувати своє становище.

Володя відчинив перші, на які потрапив, двері. Спочатку він навіть не помітив, що заблудився. Юнак опинився в коридорі з кам'яною підлогою.

Щось глухо заричало. За два кроки перед Володею стояв величезний рудий дог, заступаючи дорогу. Шерсть на спині пса наїжилась, він вишкірив білі ікла.

Юнак злякано позадкував і в цю мить почув дивний горловий вигук:

— Гохан! Гохан!

Враз згадався напад собаки в тайзі, біля колючої огорожі.

— Гохан! — мимоволі вирвалось у Володі.

Він побачив велетенського зросту косооку людину з револьвером на боці. Косоокий мукав і мекав, допомагаючи собі руками. Він був німий, але вмів вимовляти одне єдине слово «Гохан», яке кілька разів повторив, кличучи собаку.

Володя поклав руку на серце і вклонився. Японець велетень зробив у відповідь такий же рух. Гохан відійшов і ліг, поклавши морду на лапи, весь час насторожено не зводячи очей з Володі.

— Що ви тут робите? — запитав юнак.

Було видно, що японець зрозумів запитання. Він озирнувся, потім похитав головою, поклавши собі палець на губи. Можна було подумати, що він повідомляє таким чином про свою німоту, але Володя зрозумів правильно: «мені заборонено відповідати».

Щоб перевірити, Володя запитав:

— Як звати собаку?

— Гохан! Гохан! — з готовністю вимовив японець. Певно, заборона відповідати не стосувалась імені пса.

Дог, почувши своє ім'я, скочив на ноги і знову сердито заричав.

Володя посміхнувся:

«Німому заборонено розмовляти — чудасія! Це подвійна заборона!»

Самураї, мабуть, мали рацію поставити тут німого. Володя помітив за його широкою спиною залізні дверцята з засувом і замком.

— Як вас звати? — запитав Володя. — Ви сторож? Кого ви стережете?

В очах у вартового ясно можна було прочитати тепер страх. Він страшенно замотав головою, замахав руками і водночас почав наступати на Володю, відтискуючи його до виходу.

Вихід був інший, не той, яким Володя увійшов сюди.

Треба було пройти повз кімнату, повну кліток. Крізь відчинені двері Володя побачив двох робітників-японців, які годували в клітках тварин, і зайшов до кімнати.

Нестерпний сморід ударив у ніс. У клітках вищали, гавкали, стрибали, чекаючи м'яса, десятки псів. Переважно це були безпородні дворняги, але між ними багато було й таких, що. безперечно, мали в собі благородну кров вівчарок або лягавих.