Камертон Дажбога

Першим отямився Григір. Глибоко зітхнув і оглянувся довкола. Каплиця щезла, ніби її й не було. Вони стояли поміж густими бур’янами, і складалося враження, що хтось опустив їх з простору в гущавину кропиви та чорнобилю, не потолочивши жодного кущика. Юліана-Марія та Галя-Громовиця розгублено перезирнулися і одночасно запитали Григора:

— Що ж далі?

— Заждіть, зорієнтуємося, — сказав хлопець, розглядаючи обідрані стіни невеликої церкви та зоряні склепіння Видубицького монастиря, що виблискували поміж височенних осокорів. — Щось тут не так…

— Що не так? — схвилювалася Галя. — Ми опинилися в іншому місці?

— Та ні. Місце те саме. Видубицький монастир. Тільки чому тут бур’яни? Має бути подвір’я Інституту археології, асфальт.

— Хтось повинен зустріти нас? — схвильовано запитала Юліана. — Ти згадував про вчених, про експеримент…

— Так. Ми зараз підемо нагору… туди, де нас мають чекати, де розташовано пристрої хроностанції. Ідіть за мною.

Хлопець рушив до стін церкви, де виднілася протоптана стежина, громадилися купи цегли і сміття. Затріщали бур’яни під ногами. З темного отвору храму зненацька басовито загавкав собака, почувся хрипкий голос:

— Стій! Стрілять буду!

— Ще цього не вистачало, — збентежився Григір. — Звідки тут взявся вартовий? Хутчіше, дівчата. Поспішайте туди, до монастиря, а там — стежиною вгору…

— Стій, мать твою перемать! — Загоготіла луна, і над купою сміття з’явився закуйовджений, заспаний вартовий, а поряд з ним — здоровенний вовкодав, весь у реп’яхах од вух до хвоста. Пес погрозливо скалив ікла, а охоронець, націлюючи дуло рушниці на порушників, вимальовував у світанковій тиші кренделі багатоповерхових матюгів. Здавалося, що багрово-сизий ніс п’яниці принюхується до несподіваних гостей, безсилий збагнути, звідки вони тут взялися. Червоні злобні очиці перебігали з постаті Григора до дівчат, зупинилися на книгах Євангелія в руках черниць, зацікавлено розширилися, уздрівши мерехтливу чашу в долонях Галі-Громовиці.

— Злодюги! — загорлав охоронець. — Украли державне майно! Вислідили, що я на хвилинку одвернувся, туди вашу розтуди! А ще в монашеському одіянії, гади! Ти диви, контра недобита!

— Заспокойтеся, — різко обірвав його Григір. — Тут важлива державна справа. Ходімо з нами нагору, до дирекції Ботанічного саду і там…

— Державна справа? — Огидно зареготав охоронець. — Це я вам обіцяю: буде вона державна, коли я одведу вас, злодюг, до міліції.

— Я сам співробітник МВС, — намагався втишити п’яницю хлопець. — Ось гляньте… — Він витягнув посвідчення в червоній палітурці, розкрив перед очима вартового.

Той з недовір’ям глянув на книжечку. Мотнув рушницею на дівчат.

— А оці… манашки, чи хто вони тобі… ги-ги!.. чому тут шляються? За книжками прийшли? Еге ж? Тут їх навалом у церкві, та тільки зась брати! Не замакітрюй мені голови своєю книжечкою, може, ти цього документа вкрав… або одняв! Ану підніми руки вгору, хлопче! А ви, хвойди, книжечки кладіть сюди, а то собачку нацькую… тільки шмаття полетить з ваших ряс! Ги-ги!

— Припиніть! — Гнівно гримнув Григір. — Ми добром вас просимо: ходімо нагору, до адміністрації Ботанічного саду. Невже ви нічого не чули? Вчора проводився науковий експеримент, я і оці дівчата — учасники…

— Руки вгору! Стріляю! — Не слухаючи хлопця, заревів охоронець. Постріл понад головами оглушив дівчат, вони злякано скрикнули й присіли. Григір машинально метнувся під ноги п’яниці, прийомом карате повалив його на землю. Пес вчепився в холошу хлопця, несамовито рвав її. Григір висмикнув зброю з рук охоронця, хутко розрядив, вийняв затвора.

— Не вмієш користуватися — не берися! — Задихано сказав він, кидаючи гвинтівку на землю. — А затвора отримаєш в міліції…

— Ах, он ти як! — Плаксиво-злобно крикнув вартовий. Зірвавшись на рівні ноги, він зайорчав у свисток. — Міліція! Бандити! Мілі-і-ці-і-я!

— Дівчата, за мною! — скомандував Григір, уже не звертаючи уваги на оскаженілого сторожа. Через бур’яни вони побігли до стежечки, що вилася попід стіною монастиря. Десь позаду кричав, матюгався вартовий, чулися вигуки та свистки з набережної вулиці.