Чтение онлайн

Раві тихо стогне.

– Гаразд… Я знайду для вас десяток-друї ий вояків. Ви повинні розуміти, мої можливості обмежені…

– Розуміємо, – буркає Сеной, огладжуючи руків'я різака, – наші – теж.

– Мій товариш хоче сказати, – пояснює Сенсеной. – Нам нема на що покладатися, окрім як на власні сили. Ми і досі не знаємо, чому Херем не відповідає.

Раві зиркає на мене запитально, але я теж знизую плечима. В мене, звісно, є припущення, але надто вже блюзнірським воно здається. Навіть мені.

Верховний Жрець тяжко зітхає.

– Я накажу приготувати для вас купальню, обід та чистий одяг. І спробую зібрати стількох людей, скільки зможу.

Він іде, і нас ведуть до купальні Шатра, де мені нарешті вдається змити кров, бруд та пір'я, що пристало до хламиди під час купецького розгрому. Таки є незмірна мудрість в обмиваннях, думаю, занурюючись з головою в теплу духмяну воду. Адже нечистота міцно вплетена в нашу природу, і розділення відбувається щодня, і щодня ж відновлюється єдність… В пашу природу! Це ж хто я тепер, цікаво?

Не знайшовши відповіді на дні купальні, виходжу та напинаю новий одяг. З китичками. Як годиться. А втім, і це не допомагає збагнути, хто я, і що мушу робити. Досі єдиним моїм бажанням було – так чи сяк – повернутися на Херем. Але тепер… Що там чекає на мене? Чи люта кара? Чи зневажливе прощення? Бігме, не знаю, що краще.

Раві вдається зібрати аж цілих п'ятдесят вояків, похапцем відкликаних з охорони Шатра та інших храмів. До того ж, нам не доведеться іти пішки – наш господар подбав навіть про коней. Сеной позирає втішено, навіть у Сенсеноя світлішає погляд. Сенгелаф, так той уже гасає верхи, пригледівши собі баского коника. Слід вирушати.

– Малхі, – смикає мене Раві, – як гадаєш, ми ще зустрінемось?

Потискаю плечима.

– Тоді скажи мені, – він ніяково роззирається, – ну, коли це і справді остання нагода поставити тобі питання…

Так я й гадав. Відпустить він мене, авжеж, допитливий, як сам Саава!

– Яке? – кажу.

– Я вже запитував, але не дістав відповіді. То… Чому тебе було вигнано з Херему?

Я швидко роззираюся. Ну, звісно ж. Сенгелаф школить свого коника у двох кроках від нас, та і Сеной, який нібито розглядає різака, раз у раз косить оком.

Тоді я нахиляюся до вуха Раві і пошепки кажу йому те, що він хоче знати.

Верховний Жрець Саави сахається, ледь не падає а потім підводить такий погляд, мовби оце щойно повз нього пройшло щонайменше кохання його життя.

– Ти тримав її в руках?! – приголомшено шепоче він.

– Ага, – кажу.

Він озирається на Шатро, на круглий зал з тисячами мудрих сувоїв, які містять все, записане людьми, а однак і цього недостатньо для справжнього розуміння.

– А ти знаєш, – каже він повагом, – я би теж не втримався.

Я регочу, як дурний, і мені вперше стає прикро, що я з'явився на світ на Херемі, а не в родині Раві. Може, тоді мені велося би краще…

А проте той, хто поклав мені на плечі мої перехрестя, має власний розрахунок. Іще б знати, який.

Дороги з'єднують не лише простір – вони сполучають сновиддя і пам'ять, уяву та дійсність, так що часом і не розбереш, де що. Коли на зміну родючим полям та виноградникам приходить брунатний камінь та червоний пісок Верхньої Землі, мені починає здаватись, що куполи Ір-Оламу примарилися мені в лихому сні, і зараз з-за котроїсь скелі вигулькнуть білі шатра, тлусті вівці та миршаві пси Ейсавового стану. Ця пустеля, чиї обриси не зміняться і за століття, могла б служити за взірець певності, а проте зіркому оку помітна незначна відмінність.

Пустеля цвіте. Руді схили сповиті зеленавим покривом, і повітря ледь духмяніє пливким примарним медом. Зараз – найкраща пора для пустельних вівчарів, і не можна згаяти ані хвилини нетривких весняних щедрот… Направду, я майже сумую за днями, що минули в стані, і коли б не залізна сережка та попихання Ейсавових домашніх, то, може, й слід було лишитися – менше б шкоди тоді вийшло з моїх потерпань.

Але, схоже, лише я один дурним гризуся – трійця тішиться з баскої їзди та свіжого вітру, а вояки, схоже, взагалі не здають собі справи, куди їдуть і навіщо. Раві говорив лише з їхнім старшим, Акабі, і, схоже, настрахав його як слід, а вже налаштувати вояків – то справа старшого. Він натякав мені вже, що непогано би спинитись перепочити та водночас роздати підлеглим настанови, проте спинятися зараз було би зарано. Слід подолати якомога більшу відстань, доки не сіло сонце, і хоч я вивів би загін і навпомацки, вночі ми будемо надто вразливі посеред дороги, коли би Беларі надумав позбутися переслідування. До того ж, якщо справа дораднику піде на лад, невдовзі околиці заюрблять тими, про кого взагалі не проти ночі мовиться. Ет, за добрих часів під охороною янгольської сторожі можна було б здійснити безпечну прогулянку хоч би навіть до Мовчазної Ями, але зараз гнати гонор аж ніяк не випадає.

Межи тим, час минає, і ось нас уже наздоганяють стрімкі весняні сутінки. Перемовившись з Акабі, ми вирішуємо зійти з дороги, аби стати табором під захистом гостродзьобої скелі та кількох присохлих пальм. З полегшенням змучені вояки зістрибують з коней, і хтось уже розкладає ощадливе дорожнє вогнище… Але тут мене ніби смикає щось, і, замість зійти з коня, я озираюсь на дорогу. Корячись самовільному поруху мого коліна, кінь ступає далі від світла.

– Куди це ти зібрався? – виринає зі смерку Сеной.

– Далі стежите за злодієм, аби не втік? – дратуюся мимохіть.

– Не лютися, Малхі, – виникає з другого боку Сенсеной. – Надто довгими були наші поневіряння без сенсу та пам'яті, аби нині легко відмовитись від здобутого.

– І нічого ми не стежимо, – буркає Сеной.

– Просто просимо дозволу іти з тобою, – додає Сенгелаф, який теж нечутно опиняється поряд.

Ну, що з ними робити?

– Гаразд… – зітхаю, – та тут всього лігше крок дороги.

– До чого? – з підозрою цікавиться Сенсеной.

– Не знаю, – кажу, – до перехрестя…

Трійця занепокоєно перезирається.

– Ти певен, що тобі справді туди треба?

Знизую плечима. Певен. Треба. Не знаю. Але цієї миті незбагненна бентега стає нестерпною, і я майже проти власної волі повертаю на дорогу. Трійця підтюпцем скрадається назирцем.

Перехрестя тут і справді неподалік. Кілька тривожних хвилин, і я спиняю коня біля поваленого ідола. Знайоме місце… Проте це не важить, адже на перехресті стоїть людина… Навколішки. Плаче.