Чтение онлайн

— Я вже давно забув цього вірша, — мовив він, — і коли сьогодні один рядок випадково зринув у моїй пам’яті, то я навіть не міг пригадати, звідки я його знаю і чий він. Яким він тобі здається тепер? Хоч якось промовляє ще до твого серця? Тегуляріус замислився.

— Якраз цей вірш завжди справляв на мене дивне враження, — мовив нарешті він. — Вірш належить до тих небагатьох ваших творів, яких я, властиво, не любив, у яких мене щось відштовхувало, прикро вражало. Що саме, я тоді не розумів. А сьогодні, здається мені, розумію. Ваш вірш, Превелебний, який ви назвали неначе якоюсь командою «Переступай межі!», а потім, хвалити бога, змінили заголовок на інший, багато кращий, можна сказати, ніколи мені не подобався, бо ви в ньому немовби даєте накази, моралізуєте й повчаєте, як шкільний учитель. Та якби з нього вилучити цей елемент чи, інакше, зняти це забарвлення, то він став би одним з найкращих ваших віршів, я тепер знов переконався в цьому. Заголовок «Щаблі» непогано віддає його справжній зміст, але з таким самим чи навіть більшим успіхом ви могли б назвати його «Музика» або «Суть музики». Бо якщо не брати до уваги його моралізаторського чи проповідницького тону, то це, власне, міркування про суть музики чи, коли хочете, гімн музиці, її постійній присутності в житті, її ясності й завзятості, її жвавості, невтомній готовності і бажанню поспішати вперед, лишати позаду щойно здобутий простір або його частку. Якби ви обмежились цим міркуванням чи цим гімном духові музики, якби ви — вже тоді, видно, охоплені шанолюбством вихователя, — не зробили з цього заклику й проповіді, цей вірш міг би стати справжньою перлиною. А так у ньому, здається мені, не тільки надто багато менторського, повчального, але й, крім того, є одна логічна помилка. Лише задля морального впливу ви в цьому вірші прирівнюєте музику до життя, а це засіб принаймні дуже сумнівний, він перетворює природну, вільну від моралі рушійну силу, яка є основною пружиною музики, в «життя», що прагне виховувати й розвивати нас за допомогою закликів, наказів і повчань. Одне слово, в цьому вірші певний образ, щось неповторне, гарне й величне сфальшовано й використано для повчання, а це завжди викликало в мені почуття опору.

Магістр задоволено слухав друга, спостерігаючи, як той дедалі більше розпалюється, бо любив цей його сердитий тон.

— Може, ти й маєш рацію, принаймні в тому, що цей вірш спирається на музику, — сказав він напівжартома. — Думка про «перехід з простору у простір» і основна ідея мого вірша справді йдуть від музики, хоч сам я цього не знав і не помічав. Не знаю, чи я викривив ідею і сфальшував образ; може, ти й правду кажеш. Коли я писав ці рядки, в них уже йшлося не про музику, а про переживання, про те, що чудовий музичний символ обернувся до мене своїм етичним боком і став у моїй душі гаслом до пробудження, покликом, голосом життя. Імперативна форма вірша, яка тобі особливо не подобається, походить зовсім не від бажання наказувати чи повчати, бо наказ, настанова спрямовані тільки до мене самого. Ти дуже добре знаєш це, любий мій, а якби й не знав, то міг би побачити з останнього рядка вірша. Отже, я щось пізнав, усвідомив, побачив внутрішнім зором і хотів, щоб зміст і мораль цього усвідомлення промовили до мене самого, закарбувалися в моїй душі назавжди. Тому вірш і лишився в моїй пам’яті, хоч я й сам про це не знав. Отже, чи ці рядки добрі, чи погані, а своєї мети вони досягли, настанова жила в мені досі, не забулася. Сьогодні вона зазвучала в мені поновому, це чудове переживання, і твій глум не може його зіпсувати. Але мені вже пора йти. Які гарні були ті часи, друже, коли ми, ще студентами, часто дозволяли собі порушувати правила й до пізньої ночі сиділи, захоплені розмовою. Магістрові вже цього робити не випадає. А шкода!

— Ет, — мовив Тегуляріус, — воното випадає, та тільки хоробрості бракує.

Кнехт, усміхаючись, поклав руку йому на плече.

— Щодо хоробрості, любий мій, то я здатен ще й не на такі витівки. На добраніч, старий причепо! Він вийшов з келії веселий, але, поминаючи понічному порожні переходи й подвір’я Селища, знов споважнів, його опанував прощальний настрій. Прощання завжди викликає в пам’яті картини минулого, і на Кнехта дорогою також найшов спогад про той день, коли він, ще хлопець, тількино прийнятий до вальдцельської школи, вирушив у свою першу прогулянку по Вальдцелю і Vicus Lusorum, сповнений передчуттів і надій. І ось тепер, серед мовчазних, понічному холодних дерев І будівель, серце його стислося від пронизливого, болісного почуття, що все це він бачить востаннє, востаннє прислухається, як затихає і западає в сон таке жваве вдень Селище, востаннє дивиться, як віддзеркалюється у водоймі кволе світло з будиночка сторожа, як над деревами його садка пливуть нічні хмари. Він повільно обійшов усі доріжки й закутки Селища Гри, йому захотілося ще раз відчинити хвіртку й зайти у свій садок, проте він не мав із собою ключа, і це швидко протверезило його й допомогло отямитися. Він повернувся до свого помешкання, написав іще кілька листів, серед них і Десиньйорі, повідомивши йому, що скоро приїде в столицю, потім у глибокій медитації звільнився від душевного хвилювання цієї години, щоб завтра вистачило сили виконати своє останнє завдання в Касталії — поговорити з настоятелем Ордену.

Другого дня Магістр устав тоді, коли й завжди, викликав карету й поїхав. Мало хто помітив його від’їзд, і нікому не видався він чимось незвичайним. Ранок був вологий, напоєний першим осіннім туманом.

Кнехт поспішав до Гірсланда. Прибувши туди опівдні, він попросив доповісти про себе Магістрові Александру, настоятелеві Ордену. В руках він тримав загорнуту в сукно гарну металеву скриньку, яку він узяв із потаємної шухляди свого письмового столу; в ній лежали його відзнаки Магістра, печатка й ключі.

У головній канцелярії керівництва Ордену його зустріли трохи здивовано: мабуть, ще не було такого випадку, щоб хтось із Магістрів з’являвся сюди без запрошення чи принаймні не попередивши про свій приїзд. За наказом настоятеля його нагодували, потім провели відпочити до келії в старій галереї й сказали, що Превелебний сподівається звільнитись і прийняти його через двітри години. Кнехт попросив, щоб йому принесли статут Ордену, сів, перечитав його весь іще раз і остаточно переконався, який простий і законний його задум; але всетаки й тепер йому здавалося, що пояснити словами сенс цього задуму, його внутрішню виправданість неможливо. Він пригадав один пункт статуту, який дали йому як тему для медитації в останні дні вільного юнацького, студентського життя, коли його приймали в Орден. Тепер Кнехт перечитав той пункт, заглибився в роздуми й відчув, як він сам за цей час змінився, який став несхожий на тодішнього трохи несміливого молодого репетитора. «Якщо Колегія, — стояло в тому пункті, — призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь — це не крок до волі, а новий обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя». Як твердо й однозначно все це звучало колись і як же змінилося відтоді для нього значення деяких слів, особливо таких двозначних як «обов’язок», «особистість», «сваволя», що набули навіть протилежного змісту! І якими вони всетаки були тоді гарними, ясними, тривкими й напрочуд переконливими, ці пункти статуту, якими незаперечними, вічними й безмежно правильними здавалися вони молодій душі! О, вони б такими й лишилися, якби Касталія була цілим світом, багатоманітним, проте неподільним, а не тільки невеличким острівцем у світі чи сміливо й силоміць викроєною з нього часткою! Якби весь світ був елітарною школою, Орден — сукупністю всіх людей на землі, а настоятель Ордену — господом богом, якими довершеними були б тоді ці пункти і весь статут! Ох, якби ж так і було, яким солодким, квітучим, невинногармонійним стало б тоді життя! А колись так і було, колись він усе бачив і сприймав саме таким: Орден і касталійську духовність вважав світом, касталійців — справжнім людством, а некасталійську частину цілого — таким собі дитячим світом, підготовчим щаблем до Провінції, перелогом, що тільки чекає ще найвищої культури й порятунку, дивиться на Касталію з побожним захватом і часом посилає до неї таких чемних гостей, як молодий Плініо.

А як дивно вийшло з ним самим, з Йозефом Кнехтом і його власною Душею! Хіба не вважав він колись, навіть іще вчора, той властивий йому спосіб сприйняття, пізнання й переживання дійсності, який він звав «пробудженням», поступовим проникненням у саме серце світу, в центр істини, чимось посвоєму абсолютним, рухом уперед чи шляхом за своєю ідеєю безперервним і простолінійним, хоч його й можна долати тільки поступово? Хіба колись, замолоду, йому не здавалося пробудженням, поступом, чимось безперечно цінним і слушним те, що хоч він і визнав зовніш2ній світ в особі Плініо, але як касталієць свідомо й твердо відмежувався від нього? Подальшим поступом, ще одним кроком до істини було те, що після багаторічних сумнівів він вирішив присвятити себе Грі в бісер і вальдцельському життю. І знов крок уперед, коли Магістр Томас покликав його на службу, а Магістр музики прийняв до Ордену, і коли його потім обрали Магістром, усе це були менші чи більші кроки на рівному начебто шляху, а проте нині, наприкінці того шляху, він був зовсім не в серці світу і не в центрі істини, і теперішнє його пробудження означало тільки одне: він розплющив очі й знов побачив себе в новому становищі, побачив, що йому треба призвичаюватись до нових обставин. Та сама сувора, чітко визначена, рівна стежка, що привела його до Вальдцеля, до Маріафельса, до Ордену, на посаду Магістра, тепер вивела його звідти назад. Кожне пробудження було одночасно й прощанням. Касталія, Гра в бісер, звання Магістра — все це були окремі теми, які він мав опрацювати й завершити, простори, які він мав перейти, межі, які він мав переступити. Тепер вони вже були позаду. А все ж він, мабуть, уже й давніше, коли думав і діяв не так, як сьогодні, а навпаки, щось знав чи здогадувався про те, що ця засада сумнівна; хіба ж не виніс він у заголовок свого вірша про життєві щаблі й прощання, написаного в студентські роки, це гасло — «Переступай межі!»? Отже, його шлях ішов по колу, чи по еліпсу, чи по спіралі, чи як там іще, тільки не по прямій лінії, бо прямі лінії, певне, існують лише в геометрії, а не в природі і в житті. Але він, навіть коли давно вже забув і свого вірша і тодішнє своє пробудження, лишився вірний тій настанові й спонуці, з якими звертався до себе самого в тому вірші, хоч і не йшов сліпо за ними: були в нього і вагання, і сумніви, і напади внутрішньої боротьби, а проте він долав щабель за щаблем, простір за простором, мужньо, спокійно, зосереджено, з ясною душею, не так променисто, як покійний Магістр музики, та все ж не піддаючись журбі і втомі, не зрікаючись і не зраджуючи своїх поглядів. І якщо тепер, за касталійськими уявленнями, він зрікся і зрадив їх, якщо він, всупереч усім законам орденської моралі, діяв начебто в ім’я своєї власної особи, тобто чинив сваволю, то й ці його дії позначені духом мужності й музики, отже, і її ритмом, її ясністю, тому що вже вийде з цього, те й буде. Якби ж він міг з’ясувати й довести іншим те, що йому самому здавалось таким ясним: його теперішня «сваволя» насправді не що інше, як служіння і покора, і він іде не на волю, а назустріч новим, незнайомим, тривожним обов’язкам не як утікач, а як покликаний, не свавільно, а слухняно, не володар, а жертва! А як же тоді справа стоїть з чеснотами, з ясністю, з дотриманням ритму, з мужністю? їх тут добре не видно, але вони є. Навіть коли ти вже не йдеш, а тебе ведуть, коли ти вже не переступаєш межі з власної волі, а стоїш посередині і простір обертається навколо тебе, чесноти всетаки є, вони й тоді зберігають свою вартість і свій чар, вони полягають у ствердженні замість заперечення, в послухові замість непокори і, може, трохи ще й у тому, що ти чиниш і думаєш так, наче ти активний володар становища, що ти береш на віру свої уявлення про життя, цю ілюзію самовизначення й відповідальності, що ти, властиво, невідомо чому створений більше для дії, ніж для пізнання, більше слухаєшся інстинктів, ніж розуму. О, якби можна було про все це поговорити з отцем Якобом! Такі думки чи мрії були відгомоном його медитації. Тепер йому здавалося, що під час «пробудження» йдеться не про істину і пізнання, а про дійсність, про те, як її пережити й витримати. Пробуджуючись, ти не проникаєш глибше в суть речей, не наближаєшся до істини, а схоплюєш, утверджуєш і переживаєш тільки стосунок свого «я» до теперішнього становища речей. При цьому ти знаходиш не закони, а розв’язання, досягаєш не до центру всесвіту, а до центру своєї особистості. Ось чому те, що ти при цьому почуваєш, так важко виповісти, тому воно так дивно не дається слову й формулюванню; мабуть, мова не ставила собі за мету давати відомості про цю галузь життя. Якщо ж зрідка й трапляється людина, що розуміє тебе трохи краще, ніж інші, то вона або перебуває в такому самому становищі, як ти, або так само страждає, або так само пробуджується. Трохи краще його часом розумів Тегуляріус, ще краще Плініо. Кого він іще міг назвати? Нікого.

Почало вже смеркати і він весь поринув у свої думки, коли в двері хтось постукав. Оскільки він не зразу отямився й відповів, той, хто стояв за дверима, трохи почекав і тихенько постукав ще раз. Тепер Кнехт відгукнувся, встав і пішов за посланцем, який провів його до будинку, де містилася канцелярія, і далі, більше не доповідаючи, до приймальні настоятеля. Магістр Александр підвівся йому назустріч.

— Шкода, що ви не попередили про свій приїзд, — сказав він. — Через це вам довелося зачекати. Мені кортить дізнатися, що вас так раптово привело сюди. Сподіваюся, не якась біда? Кнехт засміявся: — Ні, не біда. Але невже мій приїзд для вас справді такий несподіваний і ви ніяк не можете собі уявити, що мене привело сюди? Александр запитливо й стурбовано глянув йому в очі.

— Ну що ж, — мовив він, — уявити я можу собі багато чого. Наприклад, я цими днями подумав був, що справа з вашим листом для вас напевне ще не скінчилася. Колегія змушена була відповісти на нього дуже коротко, а крім того, відповідь мала такий зміст і була написана в такому тоні, що вона вас, мабуть, розчарувала.

— Ні, — заперечив Кнехт, — я, власне, й не сподівався, що відповідь Колегії матиме інший зміст. А щодо тону, то він якраз мене потішив. Я побачив з листа, що авторові було важко, навіть прикро писати його і що він відчував потребу хоч трохи підсолодити неприємні для мене, гіркі слова. І зробив він це чудово, я йому глибоко вдячний.

— А зі змістом листа, виходить, ви згодні, Превелебний? — Я його взяв до відома і загалом зрозумів і схвалив. А як же інакше Колегія відповіла б? Вона могла тільки відхилити моє прохання й лагідно мене покартати. Мій лист був несподіванкою для Колегії, досить неприємною, в цьому я ніколи не сумнівався. А крім того, він був, мабуть, ще й не дуже вдало складений, оскільки містив у собі особисте прохання. Я навряд чи міг сподіватися іншої відповіді, крім негативної.

— Нам приємно, що ви так дивитесь на це і що наш лист, таким чином, не міг прикро вразити вас, — мовив настоятель, і голос його забринів ледь різкіше, — Дуже приємно. Але я одного не збагну. Якщо ви, складаючи і відсилаючи свого листа, з самого початку не вірили в успіх і в позитивну відповідь, навіть наперед були переконані, що зазнаєте невдачі, — правильно я зрозумів вас? — то навіщо ж ви складали його, переписували начисто й відсилали? Адже це була велика праця. Кнехт, приязно дивлячись на Александра, відповів: — Превелебний, мій лист мав подвійний зміст, подвійну мету, і я не вірю, що він був цілком даремний, не дав ніяких наслідків. У ньому було особисте прохання: я просив, щоб мене звільнили від обов’язків Магістра, а мої знання використали в іншому місці; це прохання я вважаю чимось більшменш другорядним, бо кожен Магістр повинен якомога відсувати свої особисті інтереси на задній план. Прохання відхилили, і я змирився з цим. Проте в моєму листі, крім того прохання, є ще й дуже багато всього іншого — безліч фактів і частково думок; я вважав себе зобов’язаним довести їх до відома Колегії, хотів, щоб вона звернула на них увагу. Тепер усі чи принаймні більшість Магістрів ознайомилися з моїми доказами, щоб не сказати застереженнями, і хоч багатьом із них ця страва напевне була не до смаку й вони, мабуть, брались до неї невдоволено, а все ж таки вони прочитали і взяли до уваги те, що, помоєму, я був зобов’язаний їм сказати. Я не вважаю невдачею того, що вони не були захоплені моїм листом, бо шукав не захвату й не схвалення, а, швидше, хотів занепокоїти, розтривожити їх. Я б дуже жалкував, якби з тих причин, що ви назвали, не відіслав своєї праці. Не знаю, чи вона дуже подіяла чи не дуже, а все ж це був поклик, гасло тривоги.

— Звичайно, — нерішуче мовив настоятель, — але для мене це ще загадки не розв’язує. Коли ви хотіли, щоб Колегія почула ваші застереження, поклики й гасла, навіщо ж зменшили, навіть поставили під загрозу силу своїх золотих слів тим, що пов’язали їх з приватним проханням, та ще й з таким, в задоволення якого самі не дуже вірили? Я цього поки що не розумію. Але, може, зрозумію, коли ми поговоримо про все докладніше. Принаймні саме тут найвразливіше місце вашого листа: в поєднанні поклику з заявою, застереження з проханням. Ви ж, певна річ, не мали наміру користатися формою заяви тільки для того, щоб викласти нам свої застереження. Якщо ви вважали за потрібне розтривожити своїх колег, то легко могли досягти цього усно чи письмово. А прохання пішло б своїм офіційним шляхом.