Чтение онлайн

Ти знаєш, що я походжу з давньої родини, заслуженої перед Касталією і приязної до неї, з консервативної родини землевласників і високих урядовців. Бачиш, уже саме це просте речення утворює прірву між тобою і мною. Я кажу «родина» і маю на увазі щось звичайне, само собою зрозуміле й однозначне, але чи справді це так? Ви в Провінції маєте свій Орден, ієрархію, проте родини не маєте, ви не знаєте, що таке родина, кровна спорідненість і походження, не маєте ніякого уявлення про таємний, величезний чар і силу того, що зветься родиною. Те саме, мабуть, і з більшістю слів та понять, у яких відтворюється наше життя: чимало з них для нас важливі, а для вас не мають ніякого значення, дуже багатьох ви зовсім не розумієте, а є й такі, що мають у вас зовсім інший зміст, ніж у нас. От і спробуй поговорити один з одним! Знаєш, коли ти мені щось кажеш, я маю таке враження, що переді мною чужоземець, правда, чужоземець, мову якого я в молодості вивчав і якою навіть володів, отже, більшість слів у ній розумію. А ти в іншому становищі: коли я звертаюся до тебе, ти чуєш мову, слова якої знаєш тільки наполовину, а відтінків, тонкощів і зовсім не знаєш, чуєш розповіді про життя, про форму існування, дуже відмінну від твоєї; переважно ці розповіді, навіть якщо вони тебе цікавлять, мало що промовляють до твого серця, лишаються для тебе принаймні наполовину незрозумілими. Ти пам’ятаєш наші численні розмови і словесні двобої в шкільні роки — з мого боку то було не що інше, як спроба, одна з багатьох спроб погодити світ і мову вашої Провінції з моїм світом і мовою. Ти був найприступніший, найдоброзичливіший і найчесніший з усіх, з ким я робив цю спробу, ти боронив права Касталії, але не лишався байдужим і до мого, іншого світу, принаймні не зневажав його. Ми тоді зійшлися досить близько. Ну, та ми ще до цього вернемося.

Він замислився, на хвильку замовк, і Кнехт обережно сказав: — Мабуть, із цим взаєморозумінням справа стоїть не так кепсько, як тобі здається. Звичайно, два народи й дві мови ніколи не зможуть стати такими зрозумілими й близькими одне одному, як двоє людей, що належать до тієї самої нації і розмовляють тією самою мовою. Але це не причина, щоб відмовлятися від взаєморозуміння й спілкування. Між співвітчизниками, що розмовляють однією мовою, теж стоять свої перепони, які заважають їм цілком розуміти один одного і зблизитись, — перепони освіти, виховання, обдарованості, індивідуальності. Можна твердити, що будьяка людина на землі в принципі здатна порозумітися з будьякою іншою людиною, і, навпаки, так само можна твердити, що на світі взагалі немає двох людей, між якими можливе було б справжнє, щире, близьке спілкування і взаєморозуміння, — і те, і те твердження правильне. Це Ян та Інь, день і ніч, і кожне з них має свій сенс, і про те, і про те треба часом згадувати, і я до певної міри погоджуюся з тобою, бо й сам, звичайно, не вірю, що ми змогли б колись до кінця зрозуміти один одного. Але якби навіть ти був європейцем, а я китайцем, якби ми говорили різними мовами, то й тоді, маючи добру волю, змогли б багато чого розповісти один одному, а крім того, ще й багато чого вгадати або відчути. Принаймні спробуймо.

Десиньйорі кивнув головою і повів далі: — Я насамперед розповім тобі лише те, що треба знати, щоб ти міг скласти якесь уявлення про моє становище. Отже, в нас усе починається з родини, це найвища сила в житті юнака, байдуже, чи він її визнає, чи ні. Я ладнав із своєю родиною, поки був вільним слухачем вашої елітарної школи. Цілий рік мені добре жилося у вас, а на канікули я ікав додому й там розкошував, бо був єдиним сином і мене всі пестили. Матір я любив ніжно, навіть палко, і тільки розлука з нею завжди була для мене горем, коли я від’їздив з дому. З батьком у мене були холодніші, але приязні стосунки, принаймні в дитинстві й замолоду, коли я вчився у вас; він був давнім шанувальником Касталії і пишався тим, що я виховуюся в елітарній школі і втаємничений у такі високі речі, як Гра в бісер. Ці канікули вдома майже завжди минали в піднесеному, святковому настрої, мої батьки і я бачили одне одного, так би мовити, лише в святковому вбранні. Часом, коли я їхав додому на канікули, мені було шкода вас, що лишалися у Вальдцелі й не знали такого щастя. Мені не треба багато розповідати про ті часи, бо ж ти знав тоді мене краще, ніж будьхто інший, я був майже касталійцем, тільки, може, трохи ближчим до землі, грубішим і поверховішим, але сповненим радісної задерикуватості, запалу й ентузіазму. То була найщасливіша пора в моєму житті, хоч тоді я не розумів цього, бо, живучи у Вальдцелі, гадав, що щастя й розквіт у моєму житті почнуться аж тоді, коли, скінчивши вашу школу, я повернуся додому і, завдяки здобутим у вас перевагам, завоюю світ. Натомість після нашої розлуки з тобою в моєму житті почалися незлагоди, що тривають і досі, і боротьба, з якої я не вийшов переможцем. Бо цього разу батьківщина, до якої я повернувся, складалася вже не тільки з рідної домівки, вона зовсім не чекала мене з відкритими обіймами й не квапилася визнати мої вальдцельські переьаги, навіть удома скоро почалися розчарування, труднощі й дисонанси. Я не зразу помітив це, мене захищала наївна дитяча віра в себе і в своє щастя, винесена з Касталії мораль Ордену й звичка до медитації. Але як мене розчарував і витверезив університет, де я хотів вивчати політичні дисципліни! Тон, що панував серед студентів, рівень їхньої загальної освіти і їхніх розваг, духовне обличчя деяких викладачів — як це все відрізнялося від того, до чого я звик у вас! Ти пам’ятаєш, як я колись боронив наш світ від вашого, вихваляючи до небес просте, наївне життя. Якщо за це належить кара, друже, то я отримав її повною мірою. Бо якщо це просте, невинне, кероване інстинктом життя, ця дитинність, ця невимуштрувана, наївна геніальність десь, може, ще й існувала серед селян, ремісників абощо, що мені не вдалося ані побачити її, ані, тим більше, прилучитися до неї. Ти пам’ятаєш також, правда ж, як я в своїх, промовах висміював пиху і бундючність касталійців, називав їх чванькуватою, зніженою кастою, в якій панує кастовий дух і зарозумілість. Ви явилося, що люди в світі так само пишалися своїми поганими манерами, своєю убогою освітою і грубим, крикливим гумором, своєю ідіотською, але хитрою націленістю на практичну, корисливу мету, вважали себе в своїй вузьколобій безпосередності так само неоціненними, угодними богові обранцями, як найафектованіший, зразковий учень вальдцельської школи. Одні брали мене на глум і поблажливо поплескували по плечу, а другі реагували на чужий їм касталійський дух у мені відвертою, лютою ненавистю, яку ницість завжди відчуває до шляхетності і яку я вирішив прийняти як відзнаку.

Десиньйорі замовк і глянув на Кнехта, чи не стомив він його своєю розповіддю. Зустрівшись із ним поглядом, він прочитав у Кнехтових очах глибоке зацікавлення й зичливість, і йому відлягло від серця. Він побачив, що Кнехт не байдужий до його сповіді, слухає її не так, як слухають порожню балачку чи навіть цікаву історію, а дуже пильно, зосередивши на ній усю свою увагу, наче під час медитації, і у його погляді світилася чиста, сердечна прихильність, яка глибоко зворушила Плініо, такою вона здалася йому щирою, наче в дитини, і він аж здивувався, що такий вираз може з’явитися на обличчі тієї самої людини, різнобічною щоденною працею, мудрими вказівками й авторитетом якої він сьогодні весь час захоплювався. І він з полегкістю повів далі: — Не знаю, чи моє життя було даремним, просто непорозумінням, чи мало якийсь сенс. Якщо в ньому був сенс, то, може, хіба той, що окрема, конкретна людина нашої доби дуже гостро й болісно відчула на собі, як далеко відійшла Касталія від своєї рідної країни, чи, скажімо, навпаки: якою чужою стала наша країна своїй найшляхетнішій Провінції, як вона зрадила її дух, яка прірва пролягла в нашій країні між тілом і душею, між ідеалом і дійсністю, як мало вони знають і хочуть знати одне про одне. Коли в мене в житті було якесь завдання, якийсь ідеал, то він полягав у тому, щоб синтезувати в собі обидва принципи, стати посередником між ними, їхнім тлумачем і миротворцем. Я спробував домогтися цього й зазнав поразки. А оскільки я не можу розповісти тобі все про своє життя, та ти однаково й не зрозумів би всього, змалюю тобі лише одну ситуацію, характерну для невдалої спроби. Боронитися від кепкування й ворожих вихваток, які щедро випадали на мою долю касталійця й слухняного студента на початку навчання в університеті, було ще не найтяжче. Тих кілька нових товаришів, яким моє навчання в елітарній школі здавалося особливою відзнакою і сенсацією, завдавали мені навіть ще більшого клопоту і ставили мене часом ще в гірше становище. Але найтяжче було те, що я не мав ніякої змоги жити в тому світі за касталійськими принципами. Спершу я цього майже не відчував. Я дотримувався правил, яких навчився тут, У вас, і мені ще довго здавалося, що вони чинні й там, що вони зміцнюють і захищають мене, підтримують у мені бадьорість і душевне здоров я, наснажують мене в моєму намірі самому, без нічиєї допомоги, прожити студентські роки по змозі в касталійському дусі, самостійно вгамовувати свою жадобу знань і не давати затягти себе університетській рутині, що хоче тільки одного: якомога швидше і якомога грунтовніше напхати студента спеціальними знаннями, з допомогою яких він зможе заробляти собі на хліб, і задушити в ньому всяке прагнення до волі й універсальності. Але щит, який дала мені Касталія, виявився небезпечним і ненадійним, бо я ж зовсім не збирався покірно, як пустельник, зберігати мир у своєму серці й споглядальний спокій духу, а хотів завоювати світ, зрозуміти його й примусити, щоб він мене теж зрозумів, хотів прийняти його і по можливості обновити й поліпшити, хотів у собі самому поєднати й примирити Касталію і світ. Коли я після чергового розчарування, суперечки, хвилювання заглиблювався в медитацію, то спочатку це щоразу були втіха, заспокоєння, полегшення, повернення до лагідних, привітних сил. Та потім я почав помічати, що якраз це самозаглиблення, ці вправи на віднайдення душевної рівноваги ізолювали мене, робили прикро чужим для тих, хто мене оточував, відбирали в мене здатність посправжньому розуміти їх. І я побачив, що до кінця зрозуміти їх, світських людей, я зміг би тільки тоді, якби знов став таким, як вони, якби позбувся всіх своїх переваг, і цієї змоги втікати в самозаглиблення також. Дуже можливо, що я прикрашаю цей процес, показуючи його так. Напевне, я, не маючи товаришів однакової культури і однакових поглядів зі мною, позбавлений контролю вчителів і захисної, цілющої атмосфери Вальдцеля, просто поволі відвик від дисципліни й розледащів, став неуважний, піддався рутині і, коли мене мучило сумління, виправдувався тим, що рутина — один з атрибутів цього світу і, піддаючись їй, я можу краще зрозуміти своє оточення. Я нічого не хочу прикрашати, але не буду заперечувати чи приховувати того, що я не шкодував зусиль, домагався свого і боровся навіть тоді, коли помилявся. Для мене це було важливо. Не знаю, чи я тільки уявляв собі, що пробую зрозуміти світ і знайти в ньому належне мені місце, чи справді пробував, але сталося неминуче: світ виявився дужчий за мене, він помалу подолав мене й поглинув; вийшло так, ніби життя спіймало мене на слові й цілком зрівняло з тим світом, правильність, наївність, міць і природну перевагу якого я так палко вихваляв і завзято боронив від твоєї логіки. Ти, звичайно, пам’ятаєш це. А тепер я повинен нагадати тобі щось інше, що ти, можливо, давно забув, бо для тебе воно не мало значення. Але для мене мало, та ще й дуже велике — для мене то було щось важливе й страшне. Скінчилися мої студентські роки, я пристосувався, переможений, але не остаточно; навпаки, в глибині душі я все ще вважав себе не гіршим за вас і вірив, що коли я пристосовувався до обставин чи згладжував гострі кути, то робив це добровільно, керуючись життєвою мудрістю, а не з примусу. 1 я ще міцно тримався деяких звичок і зацікавлень юнацьких років, зокрема й Гри в бісер, хоч, мабуть, це не мало великого сенсу, бо без постійних вправ і без постійного спілкування з рівними і навіть кращими за себе партнерами не можна нічого навчитися, Гра на самоті може замінити справжню хіба що настільки, наскільки монолог може замінити справжню розмову. Так, не знаючи до пуття, чи я ще чогось вартий, чи я зберіг своє мистецтво Гри, свої знання і все, що дала мені елітарна школа, я, проте, намагався врятувати цей мій духовний скарб чи бодай якусь його частку; коли я накреслював схему Гри або аналізував фразу з неї одному із своїх тодішніх товаришів, що хоч і пробував висловлювати свою думку про Гру в бісер, але зовсім не розумів її духу, тому невігласові це здавалося якимись чарами. На третьому чи на четвертому році навчання в університеті я взяв участь у курсі Гри у Вальдцелі. Я знов побачив містечко, знайомі околиці, нашу стару школу, Селище Гри, і мене охопила гірка радість. Але тебе тоді не було, ти навчався десь у Монтпорті чи Койпергаймі, і тебе вважали за відданого науці дивака. Курс Гри, в якому я брав участь, був лише канікулярним курсом для нас, бідолашних світських людей і дилетантів, а проте мені було не легко його скінчити, і я пишався, одержавши наприкінці звичайну трійку, ту задовільну оцінку, що давала ще право знов узяти участь у такому канікулярному курсі.

Минуло ще кілька років, я вдруге зібрався на силі, записався на канікулярний курс, яким керував твій попередник, і зробив усе, що міг, аби тільки не осоромитись перед Вальдцелем. Я перечитав давні конспекти, спробував трохи поновити своє вміння зосереджуватись, одне слово, я своїми скромними засобами готувався до канікулярного курсу, настроюючись і звертаючи всі свої думки на нього, як справжній гравець у бісер готується до великої щорічної Гри. І ось я прибув до Вальдцеля, де після кількарічної перерви відчув себе ще чужішим, але й зачарованішим, наче повернувся на чудову, втрачену батьківщину, мову якої я почав забувати. Цього разу здійснилося і моє палке бажання побачитися з тобою. Ти пам’ятаєш це, Йозефе? Кнехт пильно глянув йому у вічі, кивнув головою і ледь усміхнувся, проте не сказав ні слова.

— Гаразд, — повів далі Десиньйорі, — отже, ти пам’ятаєш. Але що саме ти пам’ятаєш? Хвилинне побачення із шкільним товаришем, коротку зустріч і розчарування; ти пішов собі далі і вже не думаєш про цю зустріч, хіба що тобі через десятки років нечемно нагадає про неї той, з ким ти зустрічався. Хіба не правда? Хіба вона для тебе мала якусь більшу вагу? Він був дуже схвильований, хоч, видно, щосили намагався опанувати себе. Здавалося, він хотів вилити все, що за багато років накипіло в нього на душі й чого він не міг подолати в собі.

— Ти забігаєш наперед, — дуже обережно мовив Кнехт. — Чим та зустріч була для мене, я скажу, коли настане моя черга звітуватися перед тобою. А поки що ти маєш слово, Плініо. Я бачу, що для тебе та зустріч не була приємною. І для мене також. А тепер розповідай далі, як ти себе тоді почував. Говори щиро, нічого не приховуй! — Спробую, — відповів Плініо. — Докоряти тобі я не збираюся. Мушу також визнати, що ти тоді повівся зі мною цілком коректно, навіть більше ніж коректно. Коли я тепер прийняв твоє запрошення приїхати До Вальдцеля, де я після того другого канікулярного курсу більше ніколи не був, і навіть коли ще раніше погодився ввійти в комісію для перевірки касталійського бюджету, то все тому, що мав намір побачитися з тобою і поговорити про ту зустріч, байдуже, чи нам обом приємно буде, чи ні. А тепер слухай далі. Я приїхав на канікулярний курс, і мене поселили в готелі. Учасники курсу всі були приблизно мого віку, деякі навіть чимало старші. Нас набралося щонайбільше двадцятеро, переважно касталійців, але то були або погані, байдужі, відсталі гравці в бісер, або початківці, яким дуже пізно заманулось трохи ознайомитися з Грою; мені аж легше стало, коли виявилось, що серед них немає жодного мого знайомого. Хоч наш керівник, службовець Архіву, сумлінно поставився до свого завдання і був дуже ласкавий з нами, проте весь курс від самого початку мав відтінок другорядного й непотрібного, неначе якогось примусового, — здавалося, що його учасники, випадково, нашвидку зібрані, так само мало вірили в справжній сенс і успіх, як і їхній учитель, хоч ніхто не признавався в цьому. Так і хотілося запитати: навіщо сюди з’їхалася ця жменька людей, навіщо вони добровільно взялися за справу, на яку в них не вистачає снаги і якою вони надто мало цікавляться, щоб тривалий час віддаватися їй і йти заради неї на жертву, і навіщо вчений знавець витрачає свою силу на лекції і на вправи, від яких і сам навряд чи сподівається успіху? Аж багато пізніше я довідався від досвідчених людей — тоді я не знав цього, — що мені з тим курсом просто не пощастило, що якби склад його учасників був трохи інакший, він міг би стати цікавим і корисним, навіть захопити всіх. Іноді досить, сказали мені згодом, щоб знайшлося двоє учасників, здатних запалити один одного або вже знайомих і близьких один одному, щоб надихнути весь курс — і своїх товаришів, і керівника. Та ти й сам це маєш знати, адже ти Магістр Гри. Отже, мені не пощастило, в нашій випадковій групі не виявилося живої душі, що розворушила б її, додала б їй вогню, то як був, так і лишився млявий повторний курс для дорослих школярів. Минав час, і з кожним днем росло наше розчарування. Але ж, крім Гри в бісер, був ще й Вальдцель, місце священних, пильно бережених спогадів, і якщо курс Гри мене розчарував, то все ж таки для мене ще залишалася радість повернення до рідної школи, спілкування з товаришами шкільних років, можливо, побачення з тим товаришем, про якого збереглися найчисленніші й найяскравіші спогади і який для мене краще, ніж будьхто, уособлював нашу Касталію: з тобою, Йозефе. Якби я знов побачив кількох своїх шкільних друзів, якби, гуляючи улюбленими, чудовими місцями, знов зустрів добрих духів своєї молодості, якби, може, й ти знов наблизився до мене і наші розмови, як колись, переросли в диспути не так між нами з тобою, як між моєю касталійською проблемою і самим мною, тоді не шкода було б прогаяних канікул, тоді і курс, і все інше мало б свій сенс.

Перші двоє шкільних товаришів, яких я побачив у Селищі, були простодушні люди, вони радісно плескали мене по плечу і ставили дитячі запитання про моє дивовижне світське життя. Але кілька інших були вже не такі простодушні, вони мешкали в Селищі Гри, належали до молодшої еліти й не ставили наївних запитань, а віталися зі мною, коли ми зустрічалися в одному з приміщень твого храму й зустрічі не можна було уникнути, з вишуканою, трохи силуваною ввічливістю, скоріше навіть поблажливо, й не переставали наголошувати, які вони заклопотані важливими й недосяжними для мене справами, як їм ніколи і як нецікаво й не хочеться поновлювати давнє знайомство. Я, звичайно, й не пробував набиватися їм у приятелі, порушувати їхній спокій, олімпійський, ясний, глузливий касталійський спокій. Я дивився на них і на їхній за1повнений активною діяльністю день, як в’язень крізь грати чи як злидар, голодний і пригноблений, дивиться на аристократів та багатіїв, веселих, гарних, освічених, добре вихованих, добре відпочилих, з випещеними обличчями й руками.

І ось з’явився ти, Йозефе, я зрадів, коли побачив тебе, і в моєму серці ожила нова надія. Ти йшов подвір’ям, я впізнав тебе ззаду по твоїй ході і зразу ж покликав на ім’я. «Нарешті переді мною людина! — подумав я. — Нарешті переді мною приятель, може, супротивник, але такий, з яким можна поговорити, хоч і запеклий касталієць, але такий, у якого касталійська сутність не обернулася в маску й панцир, людина, здатна зрозуміти іншу!» Ти не міг не помітити, який я був радий і як багато надій покладав на тебе, і ти справді надзвичайно ввічливо пішов мені назустріч. Ти ще пам’ятав мене, я ще для тебе щось важив, тобі було приємно знов побачити моє обличчя, і ти не обмежився коротким, радісним вітанням на подвір’ї, а запросив мене до себе й присвятив, пожертвував мені вечір. Але що то був за вечір, любий Йозефе! Як ми обидва мучилися, вдаючи дуже веселих, дотримуючись дуже чемного, майже товариського тону, як тяжко нам було провадити мляву розмову, переходити від однієї теми до іншої! Хоч решта касталійців були байдужі до мене, з тобою мені виявилося ще гірше, те виснажливе, даремне силкування воскресити давню, вже мертву дружбу ще дужче ятрило мою рану. Той вечір остаточно розвіяв мої ілюзії, мені безжально дали зрозуміти, що я не товариш і не спільник, не касталієць, не рівний за рангом, а обтяжливий, настирливий йолоп, неотесаний чужинець, і те, що ця наука була мені подана в такій коректній, гарній формі, що розчарування й нетерпіння було так бездоганно замасковане, здавалося мені найтяжчою образою. Якби ти мене був вилаяв чи дорікнув мені, якби був сказав: «Що з тобою сталося, друже, як ти міг так занепасти?» — я відчув би себе щасливим, і крига була б проламана. Але де там! Я побачив, що більше не належу до Касталії, що скінчилася моя любов до вас і моє замилування Грою в бісер, скінчилася наша дружба. Репетитор Кнехт прийняв мене, обтяжливого відвідувача у Вальдцелі, промучився й пронудьгував зі мною вечір і в бездоганно ввічливій формі показав мені на двері.

Десиньйорі намагався погамувати своє хвилювання, обличчя його болісно скривилося. Він замовк і глянув на Магістра. Той слухав дуже уважно, але сам був нітрохи не схвильований; він дивився на давнього Друга привітно, співчутливо і лагідно всміхався. Десиньйорі й далі мовчав, а Кнехт не зводив з нього спокійного, зичливого погляду, в якому світилося задоволення, навіть радість. Плініо десь хвилину чи більше витримував той погляд, похмуро дивлячись перед себе.

— Тобі смішно? — сердито, але не ображено вигукнув нарешті він. — Смішно? Ти вважаєш, що так і мало бути? — Мушу визнати, — сказав, усміхаючись, Кнехт, — що ти чудово описав цю сцену, просто неперевершено, все було саме так, як ти змалював, і, може, навіть відгомін образи й докору в твоєму голосі був необхідний, щоб бездоганно відтворити її й оживити в моїй пам’яті. До того ж, хоч ти, на жаль, ще й досі дивишся на цю справу до певної міри тодішніми очима і дещо в ній тебе й досі боляче вражає, але взагалі пра1вильно, об’єктивно розповів історію двох юнаків, що опинилися в трохи прикрому становищі: обом їм треба було прикидатися, і один із них, якраз ти, зробив помилку, намагаючись сховати своє справжнє, велике горе під удаваною безтурботністю замість того, щоб скинути з себе маску. Ти навіть ще й тепер, здається, обвинувачуєш більше мене, ніж себе, в тому, що наша зустріч не дала ніяких наслідків, хоч саме ти міг повернути все інакше. Невже ти справді не бачив цього? Але, мушу сказати, змалював ти нашу зустріч чудово. Я ніби знов відчув себе пригніченим і збентеженим, як того дивного вечора, знов хвилинами мені здавалося, що я насилу стримуюсь і що мені трохи соромно за нас обох. Так, ти не пропустив жодної подробиці. Просто втіха слухати таку розповідь.