Чтение онлайн

Кінець перебування у Бамбуковому гаю ще зовсім не був кінцем китайських студій, вони тривали далі, і особливу увагу Кнехт приділяв старовинній китайській музиці. Всюди в давніх китайських письменників він натрапляв на хвалу музиці як одному з найперших джерел всякого ладу, моралі, краси й здоров’я. Таке широке, етичне розуміння музики Кнехт давно вже засвоїв завдяки Магістрові музики, який, можна сказати, сам був живим його втіленням. Ніколи не відступаючи від основного напрямку своїх студій, відомого нам з листа до Тегуляріуса, Кнехт сміливо й енергійно просувався вперед усюди, де відчував щось важливе для себе, тобто там, де пройдений шлях ставав для нього дальшим етапом пробудження. Одним із позитивних наслідків його перебування в Старшого Брата було те, що він переборов свій страх перед Вальдцелем, — тепер він щороку брав там участь у якомусь вищому курсі Гри і навіть, сам не розуміючи гаразд, як так вийшло, став у Vicus Lusorum особою, на яку дивилися з цікавістю й визнанням, ввійшов до найістотнішого й найчутливішого органу всієї Гри, до тієї анонімної групи випробуваних гравців, від яких, власне, залежала тоді її доля чи принаймні доля тодішнього її напрямку і стилю. Гравців із тієї групи, в яку входили й службовці окремих інституцій Гри, хоч зовсім не переважали в ній, найчастіше можна було зустріти в порожніх, тихих приміщеннях Архіву Гри, де вони критично аналізували окремі партії, домагалися введення в Гру чи, навпаки, вилучення з неї якихось нових тематичних груп, сперечалися про певні, щораз інші смакові напрямки в Грі, що стосувалися її форми, її зовнішніх ознак, спортивного елементу в ній. Кожен, хто належав до цієї групи, був віртуозом Гри, кожен досконало знав здібності і вдачу інших її членів, ніби у вузькому колі якогось міністерства чи в аристократичному клубі, де зустрічаються й знайомляться завтрашні й післязавтрашні правителі й керівники. Тут панував приглушений, вишуканий тон, усі були шанолюбні, не показуючи цього, перебільшено уважні й критичні. Цю еліту молодого покоління з Vicus Lusorum багато касталійців і дехто поза межами Провінції вважали останнім цвітом касталійської традиції, вершками аристократичної духовності, і не один юнак роками плекав честолюбну мрію потрапити колись у це коло. Для інших же, навпаки, це вибране гроно претендентів на високі посади в ієрархії Гри в бісер було чимось ненависним і нездоровим, зграєю зарозумілих нероб, глухих до життя і до дійсності, геніїв, заглиблених у свої дотепні забавки, бундючною і, власне, паразитичною громадою дженджиків і кар’єристів, для яких фахом і змістом їхнього життя стала розвага, нікчемна самонасолода духу.

Кнехта не зачіпала думка ні тих, ні тих; йому було байдуже, чи студенти вихваляли його як небувалу дивовижу, чи висміювали як шанолюбця й кар’єриста. Для нього були важливі лише його студії, що всі тепер так чи інакше торкалися Гри. А ще, може, важливе було одне питання, а саме: чи справді Гра — найвище досягнення Касталії і чи вона варта того, щоб їй присвятити своє життя? Бо, вдосконалюючись у Грі, проникаючи в найглибші таємниці її законів і можливостей, освоюючи заплутані лабіринти Архіву і складного внутрішнього світу її символіки, він не позбувся своїх сумнівів, а, навпаки, переконався, що віра й сумніви тісно сплетені між собою, взаємно зумовлені, як дві фази подиху — коли ти набираєш повітря й коли видихаєш його, і чим більший поступ робив він у всіх галузях мікрокосмосу Гри, тим глибше, звичайно, сягав і його погляд, тим чутливішим ставав він до всього сумнівного в Грі. Ідилія в Бамбуковому гаю, може, на короткий час заспокоїла його чи, швидше, збила з пантелику; на прикладі Старшого Брата він побачив, що з цього плетива проблем усетаки існував якийсь вихід, можна було, скажімо, зробитися китайцем, як той відлюдник, сховатись у Бамбуковому гаю і жити гарним, посвоєму досконалим життям. Можна, мабуть, стати піфагорійцем або ченцем і схоластом, але це був вихід, приступний і дозволений лише небагатьом, відмова від універсальності, відмова від сьогоднішнього й завтрашнього дня задля чогось довершеного, але минулого, якийсь витончений різновид втечі, і Кнехт вчасно відчув, що це не його шлях. Але який же шлях був його? Він знав, що, крім великого хисту до музики й до Гри в бісер, у ньому є ще й інша сила, якась внутрішня незалежність, висока впертість, що зовсім не заважала й не забороняла йому служити, але вимагала, щоб він служив тільки найвищому володареві. І ця сила, ця незалежність, ця впертість не були тільки рисою його вдачі, не тільки визначали його поведінку, а й діяли на тих, хто його оточував. Ще в шкільні роки, за часів свого суперництва з Плініо Десиньйорі, Йозеф Кнехт часто помічав, що багато його однолітків, а ще більше молодших учнів, не тільки любили його й домагалися його приязні, але й готові були коритися йому, шукати в нього поради, підпадати під його вплив, і відтоді з ним таке траплялося не раз. У цьому було щось надзвичайно приємне, радісне, що тішило шанолюбство й додавало самовпевненості, але було й інше — похмуре й страшне, бо вже сама ця схильність дивитися звисока на товаришів, яким бракувало сили, впевненості й почуття власної гідності і які прагнули поради, керівництва й прикладу, а тим паче потаємне бажання зробити з них (принаймні подумки) слухняних рабів, що часом зринало в його душі, мало в собі щось заборонене й гидке. Крім того, під час диспутів з Плініо він побачив, якою відповідальністю, напруженням і душевним пригніченням треба розраховуватися за всяке показне, блискуче становище; знав він також, як тяжко інколи було Магістрові музики витримувати своє становище. Гарно й спокусливо мати владу над людьми, величатися перед іншими, проте був у цьому і якийсь деспотизм, якась небезпека, світова історія складається з суцільної низки володарів, вождів, верховод і полководців, що всі, за дуже небагатьма винятками, чудово починали і препогано кінчали, що всі, принаймні на словах, прагнули до влади з добрими намірами, а потім упивалися нею і, сп’янілі, любили владу задля неї самої. Треба було освятити і обернути на користь дану йому від природи владу, поставити її на службу ієрархії, — про це не могло бути двох думок. Але де, в якому місці мав він прикласти свої сили, щоб та влада служила найкраще й давала плоди? Здатність прихиляти до себе інших, особливо молодших людей, більше чи менше впливати на них мала б значення для офіцера чи політика, але тут, у Касталії, вона була ні до чого, тут така здатність пригодилася б хіба вчителеві й вихователеві, а саме ця діяльність Кнехта не вабила. Якби все залежало тільки від нього, він волів би стати просто вченим або ж гравцем у бісер. І тут перед ним знов поставало давнє, болісне питання: чи справді ця Гра — найвище з усього, чи справді вона — цариця в царстві духу? А може, вона, всупереч усьому, кінець кінцем тільки розвага? Чи справді вона варта того, щоб їй віддатися всією душею, служити ціле життя? Колись, багато поколінь тому, цю славетну Гру було задумано як своєрідну заміну мистецтва, а вона поволі стала, принаймні для багатьох, своєрідною релігією, можливістю для високорозвинених інтелектів зосередитись, піднестися душею в побожному захваті. Як бачимо, в Кнехтовій душі точилася давня суперечка між естетичним і етичним. Це було те саме ніколи до кінця не висловлене, але й ніколи не зняте остаточно питання, що подекуди так глухо й загрозливо зринало в його школярських віршах у Вальдцелі, — воно стосувалося не тільки Гри в бісер, а й усієї Касталії.

Саме в той час, коли ці проблеми тяжко пригнічували Кнехта і йому часто снилися диспути з Десиньйорі, він, ідучи якось одним із просторих подвір’їв вальдцельського Селища Гри, почув, як хтось гукнув його на ім’я. Хоч голос і здався дуже знайомим, Кнехт не зразу пригадав, чий він. Обернувшись, він побачив високого юнака з борідкою, що радісно кинувся до нього. Це був Плініо. На Кнехта наринула хвиля спогадів і ніжності, й він щиро відповів на вітання. Вони домовились зустрітися ввечері. Плініо давно закінчив навчання у світських університетах і вже був на службі; тепер він скористався своєю відпусткою, щоб вільним слухачем пройти ще один такий курс Гри в бісер, як уже скінчив кілька років тому. Проте зустріч увечері вийшла не такою, як вони сподівалися: скоро друзі збентежено побачили, що їм немає про що розмовляти. Плініо був вільним слухачем, його терпіли як дилетанта, і хоч він з великим запалом проходив свій курс, але то був курс для сторонніх і аматорів, дистанція виявилася надто великою. Напроти нього сидів фахівець і втаємничений, який уже навіть своїм уважним і ввічливим ставленням до його зацікавлення Грою давав відчути, що має справу не з колегою, а з дитиною, яка бавиться на периферії науки, знайомої іншим до найпотаемніших глибин. Кнехт спробував перевести розмову з Гри на щось інше й попросив Плініо розповісти про свою працю і своє життя там, за межами Касталії. Тут уже Йозеф виявився відсталим, дитиною, яка ставила наївні питання і яку треба було обережно навчати. Плініо був юристом, намагався здобути політичний вплив, мав незабаром заручитися з дочкою одного партійного лідера, він говорив мовою, тільки наполовину зрозумілою Йозефові, багато висловів, які він часто вживав, здавалися касталійцеві порожніми, позбавленими будьякого змісту. Але все ж таки Йозеф зрозумів, що там, у своєму світі, Плініо щось важить, щось знає і плекає якісь шанолюбні мрії. А проте ці два світи, що колись, десять років тому, в особі двох юнаків з цікавістю й не без симпатії зіткнулися були один з одним, тепер стали чужі й несумісні, між ними зяяла прірва. Хоч треба було визнати, що цей світський чоловік і політик зберіг якусь прихильність до Касталії, він уже двічі жертвував задля Гри в бісер своєю відпусткою; та врешті, подумав Йозеф, це ж майже те саме, що він, Кнехт, одного чудового дня з’явився б у світі Плініо і як допитливий гість захотів би побувати на судовому засіданні, на якихось фабриках чи в добродійних установах. Обидва були розчаровані. У Кнехта склалося враження, що колишній його приятель став грубіший і поверховіший, а Десиньйорі, навпаки, здавалося, що в винятковій духовності й езотеричності його шкільного товариша проступає пиха, зачарований собою і своїм спортом «чистий дух». Проте обидва намагалися підтримати розмову, до того ж Десиньйорі мав що розповісти про своє навчання й про екзамени, про подорож до Англії і на південь, про політичні збори, про парламент. А раз у нього вихопилося речення, що прозвучало як погроза чи застереження. Він сказав: — Ось побачиш, Йозефе, скоро почнуться тривожні часи, може, вибухне війна, і хтозна, чи саме існування Касталії не буде знов поставлене під сумнів.

Йозеф не взяв близько до серця його слів, він тільки спитав; — А ти як, Плініо? Ти будеш за чи проти Касталії? — Що там я, — силувано усміхнувся Плініо, — навряд чи хто питатиме мою думку. Звичайно, я за те, щоб Касталія непорушно існувала далі, інакше мене б тут не було. Але все ж таки, хоч які скромні ваші вимоги з матеріального погляду, Касталія коштує країні чималеньку суму.

— Так, — засміявся Йозеф, — ця сума, як мені казали, становить приблизно десяту частину тієї, яку наша країна в сторіччя воєн витрачала на зброю і спорядження армії.

Приятелі зустрілися ще кілька разів, і чим ближче було до кінця курсу, який мав прослухати Плініо, тим більше упадали вони один біля одного. А проте обидва відчули полегшення, коли минули два чи три тижні й Плініо поїхав.

Магістром Гри був тоді Томас фон дер Траве, [35] широковідомий чоловік, що багато подорожував і знав світ, уважний і ввічливий до кожного, хто з ним стикався, але в усьому, що стосувалося Гри, надзвичайно пильний і аскетично суворий, великий трудівник, про що й гадки не мали ті, кому він був відомий лише з зовнішнього, офіційного боку, наприклад, у мантії керівника врочистої Гри чи на прийомі закордонних делегацій. Казали, що він тверезий, холодний раціоналіст, у якого стосунки з музами не йдуть далі за просту ввічливість, а серед молодих, захоплених аматорів Гри можна було часом почути й негативні думки про нього — хибні думки, бо хоч Томас фон дер Траве і не був ентузіастом і під час великих урочистих ігор не дуже любив зачіпати великі, дражливі теми, його власні, блискуче скомпоновані, формально неперевершені партії були для знавців переконливим свідченням його близького знайомства з глибинними проблемами Гри.

Одного дня Magister Ludi запросив Йозефа Кнехта до себе. Він прийняв його в своєму помешканні, в хатньому вбранні, і спитав, чи не зможе Кнехт зробити йому таку ласку — щодня в цю пору приходити на півгодини до нього. Кнехт, що ніколи ще не бував наодинці з Магістром, здивовано скорився наказові. Того дня Магістр запропонував йому ознайомитися з великим рукописом, пропозицією, що надійшла від вальдцельського органіста, — таких пропозицій надходило багато, і їх мала розглядати верховна інстанція Гри. Здебільшого то були прохання ввести в Архів Гри новий матеріал. Хтось, наприклад, особливо пильно вивчав історію мадригала і в розвитку його стилю виявив крутий поворот, який він записав музичними й математичними знаками, щоб його можна було ввести в словниковий склад Гри, ще хтось дослідив ритміку латинської мови Юлія Цезаря і знайшов у ній дивовижну подібність із наслідками добре відомих досліджень інтервалів у візантійському церковному співі або якийсь мрійник хтознавкотре винайшов нову кабалу для нотного письма п’ятнадцятого сторіччя, — вже не кажучи про палкі листи схибнутих експериментаторів, які, наприклад, з порівняння гороскопів Гете й Спінози робили найдивовижніші висновки й часто додавали до своїх прохань дуже гарно виконані в кольорах і начебто переконливі геометричні креслення. Кнехт палко взявся виконувати доручення Магістра. У нього самого в голові зринала не одна така пропозиція, хоч він ніколи нікому не посилав їх; кожен ревний гравець мріє про постійне розширення сфери Гри, аж поки вона не охопить цілий світ, навіть більше — він завжди сам розширює її в своїй уяві та в своїх приватних партіях і плекає бажання, щоб ті партії, які, здається йому, варто зберегти, попали з його приватного в офіційний Архів. Бо саме в цьому й полягав справжня, найвища вишуканість Гри досвідчених майстрів: вони настільки опанували виражальні, атрибутивні й формотворчі можливості її законів, що здатні будьякій грі з об’єктивними, історичними вартостями надати ще й цілком індивідуальних, неповторних рис. Один відомий ботанік якось жартома сказав про це так: «У Грі в бісер, мабуть, немає нічого неможливого, у ній якась окрема рослина здатна розмовляти з паном Ліннеєм латинською мовою».

Отже, Кнехт допомагав Магістрові аналізувати органістову схему; півгодини минуло швидко, другого дня він з’явився рівно в призначений час і так приходив щодня два тижні, щоб півгодини попрацювати наодинці з Магістром Гри. Вже під час перших зустрічей він помітив, що Magister Ludi примушує його старанно опрацьовувати до кінця навіть зовсім нікчемні пропозиції, непридатність яких видно було зразу. Він дивувався, що в Магістра є на це час, але поволі зрозумів: ішлося зовсім не про те, щоб допомогти Магістрові, взяти на себе частину його праці, а про зовсім інше — ця праця, хоча сама собою і потрібна, була тільки нагодою для надзвичайно ввічливої, проте дуже пильної перевірки його самого, молодого адепта. З ним відбувалося приблизно те саме, що колись, як він був ще хлопцем, після відвідин Магістра музики: він раптом побачив, що товариші почали ставитись до нього інакше, якось несміливіше, зберігаючи певну відстань, часом з іронічною шанобою. Він зрозумів, що готується якась зміна, але вже не тішився цим так, як тоді. Коли останні пропозиції були переглянуті, Магістр гри сказав своїм трохи зависоким, ввічливим голосом, з властивою йому дуже чіткою інтонацією, зовсім не врочисто:

— Гаразд, завтра тобі вже не треба приходити, поки що ми з тобою скінчили свою працю, але скоро мені знов доведеться звернутись до тебе. Красно дякую за допомогу, вона для мене була дуже важлива. Між іншим, мені здається, що тобі вже час подавати заяву до Ордену, тебе приймуть, я вже казав там про тебе. Думаю, ти ж не проти? — І додав підводячись: — До речі, ще одне: ти, мабуть, теж, як більшість добрих гравців замолоду, схильний інколи вдаватися до Гри як до своєрідного інструменту для філософування. Самі мої слова тебе від цього не відучать, а проте скажу тобі: філософуючи, треба вдаватися до тих засобів, які для цього придатні, — до засобів філософії. Наша Гра — не філософія і не релігія, вона самостійна дисципліна і за своїм характером найближча до мистецтва, це мистецтво sui generis1. Можна досягти більших успіхів, коли зразу дотримуватися цієї засади, а не вернувшись до неї тільки після сотні невдач. Філософ Кант — тепер його вже мало знають, але то була дуже розумна людина, — казав про теологічне філософування, що то «чарівний ліхтар фантазії». Ми не маємо права робити й нашу Гру в бісер таким ліхтарем.

Йозеф був такий вражений і схвильований, що мало не пропустив повз вуха цього останнього застереження. В голові промайнула думка: кінець його волі, його студентським студіям, його приймуть до Ордену, і незабаром він займе місце в ієрархії. Низько вклонившись, він подякував Магістрові і зразу ж пішов до вальдцельської канцелярії Ордену, де й справді побачив себе в списку тих, кого мали невдовзі приймати. Як і всі студенти його ступеня, він уже досить добре знав статут і пригадав статтю, за якою кожен член Ордену, що посідає високе становище в ньому, має право виконувати церемонію прийому. Він попросив, щоб його прийняв Магістр музики, отримав посвідчення й коротку відпустку і другого ж дня поїхав до свого патрона і друга в Монтпорт. Старий Магістр був трохи хворий, але привітав Кнехта радісно.

— Ти прийшов саме вчасно, — мовив він. — Скоро я вже не мав би права прийняти тебе як молодого брата до Ордену. Я думаю відмовитись від посади, і моє звільнення вже схвалено.

Сама церемонія була дуже проста. Другого дня Магістр музики, як того вимагав статут, запросив двох членів Ордену у свідки й дав Кнехтові статтю з орденського статуту як вправу для медитації. В статті було сказано: «Якщо Колегія призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь — це не крок до волі, а новий обов’язок. Чим вища посада, тим більший обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя». І ось вони зібралися в музичній келії Магістра, тій самій, де колись відбулося перше ознайомлення Кнехта з мистецтвом медитації; на честь урочистої події Магістр попросив її винуватця зіграти прелюдію до хоралу Баха, потім один зі свідків зачитав скорочений варіант статуту, а сам Магістр поставив своєму молодому приятелеві усі ті питання, які належало ставити за ритуалом, і прийняв від нього обітницю. Він ще годину побув з Кнехтом, посидів з ним у садку й дав йому кілька дружніх порад, у якому напрямку треба засвоювати статут Ордену і як жити за ним.