Чтение онлайн

— Анастас! Анастас приїхав!

Того дня вони більше не працювали. Анастас сидів за столом, а надворі на нього чатувала світло-синя автомашина.

— Я не міг привезти сюди дружину, — розповідав він. — Ми чекаємо дитину. А ви молодці, проклали зовсім непогану дорогу, але, боже мій, без бульдозера, руками!

«Їхати мені з ними чи не їхати? — міркувала глиняна істота у звичному закапелку. — Сава помре, що ж тоді? Але ж з ними мені зовсім буде сумно. Та й не личить поривати з Савою… От біда, треба все вирішити якнайшвидше, а я так не люблю вирішувати! Таки поїду, бо скоро не буде кому виплакатись. А може, діти навідають батька?»

— Там багато молоді, - пояснював Анастас. — Мені дали окрему кімнату, а згодом, коли народиться дитина, я матиму право у відпустку злітати на Ерідан. У дружини там батьки.

— Анастасе, дай мені свою куртку! — попросила Марія, середульша з сестер. — Вона така гарна…

— Це чоловіча куртка. О, я забув! Дружина передала вам кілька своїх платтів. Вони на неї вже вузькі.

Дівчатка захоплено вискнули.

— Симеончику, любий, збігай у машину. Там на задньому сидінні лежить пакунок.

— Сам можеш сходити! — гостро глянув на нього Тітус. — Ти не забув, що у нас кожен робить усе за себе? Це твоя машина?

— Моя. Тобто — ще ні. Машини дуже дорого коштують. Мені позичив її мій друг. Шикарний хлопець! Наступного разу я приїду з ним…

— Якщо тато дозволить! — втрутився Тітус.

— Чого ж, — озвався Сава. — Якщо він твій друг, хай приїжджає і гостює, скільки завгодно.

— Та що там казати! Це треба самому побачити. Всіх я не заберу в машину, лише трьох. Тітус поїде зі мною, Назарій… Я бачу, він зараз розплачеться. Марія або ти, тату. Я вже домовився на станції…

— Я не поїду! — сказав Тітус- Мені ніколи роз’їжджати, та й, врешті-решт, ти так упевнений, що ми горимо бажанням поїхати на цю станцію?

— Тітусе, тобі треба одружитись.

— Якщо вона захоче, приїде сюди!

— Ну, братику, там інші звичаї! Хлопець повинен шукати наречену, а не вона його.

— Я теж не поїду, — сказав Назарій.

– І я не хочу, — обізвалась тихо Марія.

— Ви — боягузи. Попереду нове життя, нові люди, друзі. А ви ще років тридцять будуватимете дорогу, доки вам не набридне це діло. Я ж не приїхав машиною звідти. Мене підкинув літак он до того пагорба. І тоді підібрав літак, коли я пішов звідси. Я б сконав у степу, якби не він. Ось я поїду без вас — і ви будете жалкувати.

— Піди відпочинь з дороги, — сказав Сава. — Уранці вирішимо усе.

— А тато для тебе хто? Хто??? — раптом побілів Тітус. — Як він скаже, так і буде. І нам начхати на дівок. Ми горді. І сестри наші горді. А ти що думав? Це ти хтозна-звідки взявся, а ми народились тут!

…Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор… Саві залишилась їхня одежа, з якої вони повиростали, іграшки та їхні імена, котрі батько повторював, наче молитву, встаючи і лягаючи спати. Він знав, що, коли забуде їхні імена, настане кінець всьому.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Серед старого мотлоху Сава знайшов і нову колиску, в якій мав гойдатися його наймолодший син, що найраніше покинув дім. Як же його було звати? Зате Сава пам’ятав Вітерницю, матір його дітей. Вітерниця, вічно юна й прекрасна, належала йому одному. Він голубив її у сні, ловив губами її чистий сміх, розчісував волосся, заплутане вітром. А вранці не плакав від розпуки, що це тільки сон, а мудро тішився з того, що смерть безсила проти кохання й вірності.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Були діти й нема. Навколо все спорожніло. На величезну долину лише Сава, Тітус і ласки. Тітус вирвався з машини в останню мить. Сава ледь стримав тоді сльози.

Він не хотів нещастя власним дітям.

Просив дітей, щоб приїздили до нього. Вони й справді в перший рік приїжджали, привозили подарунки.

Сава з Тітусом хазяйнували самі. Мало сіяли, але невтомно садили дерева, бо після них як щось і виживе, то тільки дерева.

Дерева врятують землю, запліднять її.

Проминуло два роки. Була пізня осінь. Сава з Тітусом закінчили усі польові роботи. Земля вкрилась тоненькою шкаралупою льоду, і бліде сонце ледь просвічувало крізь хмари.

Якогось дня приїхала до них машина. З неї вийшов незнайомий чоловік, вклав Саві у руку синій конверт,

157

ґречно вклонився і одразу ж поїхав назад. Сава покликав Тітуса. Вдвох вони розкрили конверт, вийняли білу картку. На картці було надруковано лише два незрозумілих слова: «Експеримент закінчено».

— Ти щось розумієш? — спитав Сава сина.

— Нічогісінько.

— Я теж.

Вони ще день помізкували над дивним листом і забули про нього. Незрозуміле в Сави уже не збуджувало цікавості, а страху й поготів.

Цим була дуже невдоволена глиняна істота, котра й досі не розбилась, бо вельми турбувалась про своє тіло. Вирішила діяти на власний розсуд.

Одного разу увечері батько з сином на столі знайшли нашкрябаний вугіллям напис:

«Експеримент закінчено. Горе вам!!!»

Сава з Тітусом здивовано перезирнулися: звідки міг взятися тут невідомий жартівник?

— То який біс сміє нам погрожувати? Спіймаю, примушу вилизати язиком підлогу! — розсердився Тітус.

З-під ліжка сміливо пискнула глиняна істота.

Наступного дня вони побачили на столі такий напис: «Заглибтеся в свою скорботу — в цьому єдиний сенс вашого існування!!!»

— Це оті, зі станції, - розлютився Тітус. — Вони щось задумали проти нас. Лишайся, тату, завтра дома. Припильнуєш, хто паскудить нам на столі.