Чтение онлайн

— Карнами? — перепитав Дмитро.

— Щоб ніхто не втік, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь місцевість зі всіх боків, стягували туго цю петлю і всіх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знаті — до ханів, беїв, баянів, їх висікали впень — чоловіків, жінок, дітей. Всі степи були сполощені половецькою кров'ю. Трупів ніхто не ховав — нікому було. Так і лежали в траві, аж поки звірі та птахи не обгризали м'ясо, не розносили кості.

— Боже! Боже! — прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасія. — Який жах! Це ж і нам таке буде!

— Помовч! Не накликай біду! — промовив Дмитро. — Розповідай далі, хлопче!

— Потім узялися за донських половців. Налетіли, мов буря, вирубали ханів з роду Кончака та простих кочовиків, які не здавалися, а інших погнали в полон, за ріку Волгу.

— Як же ти врятувався?

— Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[37], свого племінника... Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав... А от пощастило!

Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.

Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.

Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:

— Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну... Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?

— Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...

— Ні, ні, ти не винен... Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого — Іллю...

— У вас був ще один син?

— Отож-бо що був... Та нема... Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, — ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, — послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями — та мов у воду впав... Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром... Чи загинув, чи в неволі — хто теє знає... Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився... Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців...

Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім'ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?

— Все могло бути, — сказав тихо. — Однак будемо сподіватися, що він живий — у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються... Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.

Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.

Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.

Німими благальними поглядами вони просили його — кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!

Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що — на чудо?

Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити, отоді боярин торкнувся його рукава.

— Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?

— Багатьох.

— Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?

— Могли.

— І ти бачив таких полонених?

— Я один з них.

— Ти не такий. Ти був полонеником у половців — і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?

— Ще й скількох!

Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.

— То, може, й Іллю ти там зустрічав?

— Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?

— Його не важко помітити і запам'ятати — у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам'ятає. Він найкращий, незвичайний...

Дмитро нахмурив чоло:

— Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина — найкраща...

Та бояриня відмахнулася від його слів.

— Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа... На такого, як малюють на іконах, — високочолого, ясноокого... Святого!

— Анастасіє! — знову не втримався Дмитро. — Ну що бо ти мовиш!

Бояриня ніби не почула чоловікового голосу — з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.

Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші — боярин, його сини, Янка, невістки, їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!

І Добриня заперечно похитав головою:

— Ні, не зустрічав... На жаль, не зустрічав. Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.

— Звичайно, звичайно... Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній — мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. — І щоб перемінити розмову, запитав: — Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його — як він це робить?

Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.