“Галатея”
Шрифт:
І повірте: щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!
Незвичайне інтерв’ю
— Який у нього титул?.. — перепитав професор Лобачов з усмішкою. — …Бачите, він ніде не вчився… і навіть неписьменний.
— Неписьменний?.. У наш час? — мені здалося, що професор просто глузує з мене. — Отже, це просто знахар?
— Гм… Певною мірою, так.
— І молодий?
— Не старий.
— Нічого не розумію!
Я припустився найгрубішої помилки кореспондента: замість терпляче слухати, дряпаючи щось у блокноті, доки людина захопиться і почне розповідати по-справжньому цікаве, я встряв у монолог своїм дурним запитанням і тепер не знав, як урятувати становище.
— І саме він створив оті чудесні ліки?
— Гм… Не зовсім так. Він зробив початок. А наш інститут, витративши чимало зусиль, довів справу до кінця.
Мабуть, у мене був дуже розгублений вигляд, бо професор посміхнувся і підвівся з-за столу:
— Гаразд, я вас познайомлю з ним.
Доки ми йшли довгим коридором Інституту експериментальної медицини, я хапливо обмірковував, як побудувати інтерв’ю та якими питаннями цікавитися. З оцими вченими взагалі клопіт: їм усе здається само собою зрозумілим, а добути від них більш-менш цікаві деталі історії відкриття не легше, аніж витиснути бодай краплину води з гранітної брили. Правда, цього разу матеріал був цікавий сам по собі. Можна заінтригувати читача з першого ж рядка: молодого вродливого юнака вдячні пацієнти вважають за найвидатнішого вченого, а він навіть…
Я не встиг домислити, чому ж саме той юнак лишився неписьменним, бо професор Лобачов одчинив двері якоїсь кімнати і сказав:
— Прошу! Ось він, той славетний дослідник.
Я закліпав очима. У великому приміщенні не було нікого. Лише з клітки, нашорошивши вуха і висолопивши червоний язик, на нас пильно дивився собака, — навіть не якийсь там дог чи сенбернар, а звичайнісінький Сірко або Рябко.
— Оце? Він? — хоч-не-хоч, а довелося засміятись, аби приховати збентеження. — Даруйте, професоре, однак нарис про успіхи вашого інституту мені доручив написати не “Перець”, а…
— Я не жартую, товаришу, — серйозно відповів Лобачов. — Оті чудесні ліки, про які ви збираєтеся писати, знайшов саме цей пес. Звуть його Пірат.
— Стривайте, стривайте! — вихопився я. — То це на його честь новий антибіотик названо пірациліном?
— Атож, — кивнув головою професор. — А параскозин — на честь баби Параски, яка вигодувала Пірата…
— І неписьменний?.. — схопився я за жартівливий тон розмови.
— Неписьменний, — скрушно погодився Лобачов. — Але вихований і чемний. Кореспондентів не кусає. Хоч і лається, коли вони перекручують факти.
Пес уважно прислухався до нашої розмови. Далебі, мені здалося, що він розуміє все і поглядає на мене з таким же лукавством, як і професор. Ну, то стривайте ж! Ви довго морочили мені голову, а тепер я перехоплю ініціативу! “Дослідник” не тільки неписьменний, а й німий. На всі запитання доведеться відповідати Лобачову.
— Вітаю вас, шановний досліднику! — жартівливо вклонився я собаці. — Чи не дозволите взяти у вас невеличке інтерв’ю?
Пес почухав задньою лапою вухо, але нічого не відповів.
— Погоджуйся, Пірат! — сказав Лобачов. — Правда, товариш кореспондент сьогодні ковбаси не прихопив, але за ним не пропаде.
— Звичайно! — ствердив я солідно. — Мене цікавить історія вашого відкриття. Чи не можете ви розповісти, як…
— Ні, не може, — втрутився професор. — Він краще покаже.
Не встиг Лобачов відчинити клітку, як Пірат прожогом вискочив з неї і помчав у протилежний куток лабораторії, до великої білої шафи. Професор пішов услід за ним, зняв з полиці щось схоже на акваланг і припасував його собаці на спину й груди.
— Можете сфотографувати нас, товаришу кореспондент. Ми в повному бойовому спорядженні.
Слово честі, я й досі нічого не розумів! Цілком машинально клацаючи бліцом, я придивлявся до амуніції пса, намагаючись збагнути її призначення. Я бачив: на спині у Пірата, напевно, ультракороткохвильова радіостанція, на грудях — щось схоже на мініатюрну телевізійну камеру.
Капосна тварина, мабуть, уже звикла фотографуватись і, звісно, вже не раз допомагала професорові кепкувати з надто довірливих представників преси. Побачили б ви, з яким серйозним виглядом стояв Пірат на задніх лапах та як гордовито повертав голову то праворуч, то ліворуч.
— Отак ми й блукаємо луками та полями, аж доки натрапимо на чудесне цілюще зілля. А телевізійна камера на наших грудях фіксує, Де ми його знайшли та яке воно…
Цілюще зілля!.. Давно минув той час, коли твердолобі консерватори гоноровито перекреслювали всі досягнення народної медицини, забуваючи, що більше половини найвипробуваніших ліків одержують саме з отих трав та корінців. Нинішні фармакологи нишпорять по всій планеті, шукаючи нові цілющі рослини… Але яким чином знаходить їх оцей собака?
— Гадаю, ви пробачите мені деяку незвичайність початку нашого інтерв’ю, — сказав Лобачов. — Це я навмисне, аби ваш майбутній нарис був цікавішим. Але годі. Зараз ви дізнаєтесь про все… Пірат, попрощайся з товаришем кореспондентом… і нагадай йому про двісті грамів ковбаси.
Вже без щонайменшої іронії, а навіть з якоюсь підсвідомою шанобливістю я потиснув шорстку собачу лапу, і ми з Лобачовим попрямували до невеличкої кінопроекції в другому корпусі інституту. Дорогою професор розповів мені історію Пірата.