Френк

У якийсь момент свого життя кожен з нас усвідомлює, що чогось не вистачає. Можливо, цей момент наступає в сорок років, а можливо, і в сорок п’ять? Але мені сьогодні вже сорок шість. Відчуття несправедливості – ось, що я відчуваю. Сьогодні вже сорок шість, а я навіть не встигла побути щасливою. Життя пройшло, ніби фільм, тільки дивитися немає на що. Немає відчуття щастя. Та його, мабуть, і ніколи не було. Ти можеш мати в житті все: престижну роботу, гарний дім, успіх у чоловіків, але все це не зробить тебе щасливою. Бо коли в душі немає кохання, тобі завжди не вистачатиме чогось.

І мені не вистачає тільки того єдиного, чим мене обділила доля – кохання. Ніколи моє серце, моя душа не були переповнені кимось. Я завжди дозволяла себе любити і ніколи не дозволяла собі любити когось. А можливо, і не було того єдиного, кого хотіла б полюбити. Ці всі думки приходять мені в голову зранку, в день мого народження. Це зовсім не означає, що я чимось не задоволена. Ні. Тільки от ніяк не звикну до того, що приходить старість. І правда дуже проста – не хочу старіти. Не хочу усвідомлювати реальність, що вже ніколи і нічого не буде так, як було двадцять років тому. Та я і не хочу повертатися назад.

Аналізуючи своє життя сьогодні, можу сказати, що прожиті роки не пройшли безуспішно. Я закінчила університет, зробила успішну кар’єру як перекладач (працюю в іноземній компанії з питань інвестицій). Маю заробітну плату, яка дозволяє мені бути економічно незалежною. Ні, життя не пройшло повз мене, навіть навпаки. Можу вважати себе пестункою долі, якби тільки в сімейному житті все не було так сумно. Але й тут головну роль зіграло моє «Я», моє небажання прожити ті роки, які мені дались, з чоловіком, який ніколи не був близьким для мене. Тому і розлучення було неминучим.

У голові пролітає безліч думок, але на сьогодні досить. Сьогодні – мій день і святкувати буду, як мені того хочеться. Тому беру до рук телефон, набираю номер мого водія і прошу відвезти мене до торговельного центру. Піду лікувати душу. Шопінг.

За вікном квартири сонце, яке нагадує, що літо вже пройшло. Але тепло від осіннього сонця таке ж приємне. Тому вбрання підбираю відповідно до погоди і до нагоди. Одягаюсь повільно, підбираючи і міняючи, щоб все було бездоганно. У житті жінки важливі дві речі: як вона одягнена і наскільки вона себе любить. «Любити себе» – це найголовніше з того, що ми маємо робити кожного дня, кожної години. Завжди. Я люблю себе. Люблю своє обличчя, люблю свої очі, свої губи, люблю волосся. Я люблю себе всю з голови до ніг. Мені подобається доглядати своє тіло, подобається одягати його в гарні речі. Мені подобається бути гарною. Тому, стоячи навпроти дзеркала, роблю макіяж: легкий, денний. Після сорока макіяж повинен бути природнім. Потрібно бути уважною у підборі кольорів, відтінків. Ніколи не перебільшувати, все в міру. У моєму житті все в міру, все на своїх місцях. Усе завжди проаналізоване, продумане і вже потім – зроблене. Так, макіяж зроблено. Із дзеркала на мене дивиться молода, вродлива жінка, років сорока. Я задоволена собою. Як говорить моя донька: «Мамо, яка ти гарна!»

Спогади про доньку приносять мені трохи смутку. Моя донька. Моя Ірен. Моє друге «Я». Навіть не друге – моє перше «Я». Усе моє життя пов’язане з нею. Думки, бажання жити, бажання бути гарною, бажання удосконалювати себе, все це – заслуга моєї доньки. Вона -мій стимул в житті, моє натхнення, вона – зміст мого життя. Вона – єдине світле, гарне почуття. Наразі вона закордоном, на стажуванні. Ми спілкуємося по телефону по шість, сім разів на день, але цього замало, щоб заповнити порожнечу в душі від її відсутності.

Дзвінок в двері відволікає мене від думок. Йду відкривати двері, за дверима кур’єр з великим букетом троянд. Приймаю квіти, дякую хлопцеві і в цей момент дзвонить телефон:

– Привіт, Лер, кохана.

– Привіт, Едуарде, приємно тебе чути.

– Люба, вітаю тебе з днем народження. Тобі принесли вже квіти?

– Так, щойно. Дякую.

– Тобі подобаються?

– Ти знаєш, як зробити жінку щасливою!

– Не жінку, тебе, тебе хочу зробити щасливою, ти мені це дозволиш?

– Що ти маєш на увазі?

– Чи можу я запросити тебе на вечерю?

– Я подумаю.

– Як завжди. Тобі казали, що твої капризи неможливо зрозуміти.

– Знаю, але мої капризи – це я.

– Я зрозумів. Не маєш бажання сьогодні святкувати, бо хочеш плакати за своїми роками, що проходять. Чи не так? Ти маєш зрозуміти тільки одне: ти – як дороге вино: чим більше років проходить, тим ціннішим воно стає, так і ти з роками стаєш все кращою.

– Дякую, приємно чути компліменти з самого ранку, – сміюся я.

– Компліменти? Ні! Кохана, це правда. Ти в мене найкраща на землі.

– Вибач, мені потрібно бігти, пацієнти чекають. А щодо вечері, ти подумай. Добре?

– Добре, я подумаю.

Кладу телефон з думкою про Едуарда. Ми знайомі вже п’ять років. Ми познайомилися в той момент мого життя, коли мені, як ніколи, була потрібна допомога. У момент мого розлучення з чоловіком. Розлучення. Це окрема тема в житті кожної жінки. Ні, я не маю на увазі, що ми всі після сорока хочемо розлучитися. Ні. Правда в тому, що рідко хто з нас має щастя бути щасливим у шлюбі. І тут повинні вирішувати, що важливіше: що про тебе і твою сім’ю подумають знайомі, друзі, сусіди чи, можливо, для тебе важливішим є особисте щастя, особисте задоволення? Задоволення від спокійного життя, в якому немає місця безглуздим сваркам, непорозумінням, небажанню щось змінити. Це все про мого чоловіка. Не було можливості зберегти той шлюб, хоча до останнього робила все можливе для того, щоб сім’я була єдиною: донька мала батька, а я – чоловіка. Тільки от чоловік мій нічого того, що хотіла я – не хотів. Йому завжди було добре тільки на дивані біля телевізора. Тому я його там і залишила. Я не критикую його. Це його життя і йому його прожити, тільки вже без мене.