Чтение онлайн

Блакитнi вогнi все розростались i цвiли на вершечках червоним, як хмари при сходi сонця. По обличчях розлились мертвi синавi тони. А серед тiней од поламаних труб i машин, що з жахом бились по стiнах, чорнi заболоченi люди скакали у дикiм танцi i черпали вогонь з палаючих чаш:

–  Хто хоче? пийте!

Дiм, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прiрву отворiв i розсипались снопами трiскучих iскор. Гуральня рiвно палала, вся налита вогнем, стiкаюча полум'ям в вiкна i дверi, як рана кров'ю.

Широкi крила осiннiх хмар жеврiли тихо над нею, простертi в безоднi ночi.

Другого дня скрiзь було тихо. Люди ходили в'ялi, спорожненi наче, лiнивi. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замiсть гуральнi; мимохiть вiн притягував очi, i було чудно, що око не упиралось, як досi, в стiни, а йшло кудись далi, в порожняву поля, рудих горбкiв.

Андрiй пiшов оглядати руїни. На пожарищi, яке ще курилось, попадались цiкавi. Бiлий димок лiниво здiймався над грузом завалених стiн, наче пара у холод з нiздрiв худоби. В широких отворах вiкон бiлiли кахльовi печi, немов зуби в щелепах кiстяка. Купки босих дiтей порпались в теплiй землi, знаходячи всякi уламки та дрiбнi речi, напiвзотлiлi. Вони сварились i бились, як горобцi.

Андрiй ввiйшов у гуральню. В тьмяному свiтлi сiрого дня, що лилось крiзь дiри вiкон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подiбним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплi, живi, мiцнi апарати, що упирались i не давались, коли їх били. Сьогоднi - вони лежали худi, спорожнiлi, скорченi вдвоє, з пробитим боком, рудi й облiзлi. Мiдянi труби простягали безвладно покрученi кiнцi, сплющенi, зм'яклi, наче здоптанi кишки, i червона iржа од вогню виступала на них кривавим потом.

Андрiй дивувався. Невже це вiн одною рукою мав силу завдати залiзу такi глибокi рани? Вiн переводив очi од своїх рук на машини i тiльки здвигав плечима. Невже це вiн? Не чув уже злостi, як досi, вона десь щезла за одну нiч. Йому навiть жаль стало тих апаратiв, вiн так довго ходив коло них, наче нянька бiля дитини.

Андрiй стиха зiтхнув i почув зараз, що коло нього щось ворушиться.

Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий i сiрий, як купа перетлiлої цегли.

–  Геть все сплюндрували,обiзвався Андрiй.

–  Хiба то ми?

Андрiй здивувався.

–  Як то не ми? А хто ж?

–  Нечиста сила.

В очах Кандзюби була така впевненiсть i такий жах, що Андрiя мороз обняв.

–  Нiхто, тiльки нечиста сила. До гуральнi пiд'їздили пiдводи i вiд'їздили повнi залiза, цегли, обсмалених балок.

–  Розберiм все, зрiвняймо з землею,говорили один одному люди, але вже оглядались, якiсь непевнi, i в занесених пугах над кiньми, i в поспiшнiм гуркотаннi колiс чулась тривога.

Пiд вечiр по селу розiйшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звiдки вона узялась, нiхто добре не знав. Оповiдали тiльки, що будуть трусити, а в кого знайдуть - той не мине розстрiлу.

Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям бiда. Треба було зразу забити, а тодi вже палити. Та пiзно. Ради нема.

–  Що дiять? Як рятуватись?

Лихо так зненацька пiдкралось i так несподiвано впало, що нiхто навiть не важився думать, чим запобiгти. Звiстку приймали, як сподiване щось, як щось неминуче, як по хоробi смерть.

Деякi, правда, мали надiю обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залiзо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хiба се поможе? Хiба, як що до чого, не викажуть люди?

Проте нiч минула спокiйно, а ясний холодний день i зовсiм заспокоїв село.

Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрiзь попалили i розбили панiв, бо таке право настало.

Минало з полудня, а в селi тихо, нема нiчого. Прокiп хазяйнував на панськiм полi, орав на зяб, кiнчав пiзню сiвбу. Робота iшла своєю чергою - пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрiзь було спокiйно i поголоски гасли. Нiхто їм бiльше не вiрив.

Минула i друга нiч. Тi, що повкидали у став добро, тепер жалкували.

Однак новина впала, як грiм з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив в мiстечко, але з дороги вернувся. В село Тернiвку прибуло вiйсько. Зiгнали людей, кого пострiляли, кого порубали, iнших забрали в город.

Трусять, в'яжуть i б'ють.

–  Ждiть i до нас. Тепер неминуче.

Тепер неминуче. Се було ясне.

Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.

–  То се i нас пострiляють?

Його наляканi очi, повнi нерозумiння, надаремне шукали пiдмоги.

Олекса Безик наче нiчого не знав. Вiн здвигнув плечима.

–  Я не палив, менi нiчого не буде.

–  Хiба ти з нами не був?

–  Я? Борони боже. Я сидiв вдома.

–  Отак. Я ж тебе бачив на власнi очi.

–  Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам пiдпалив, а каже на других.

–  Я пiдпалив? А ти докажеш?

–  А докажу.

Винуватих не було. Однi скидали вину на других, а тi на iнших. Виходило так, що всi були вдома, а коли хто й забiг на гуральню, то тiльки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всiх винуватив. Усi розбивали, грабували й палили. Село винувато, село буде i одвiчати. Але село не хотiло. Докори i сварки пiдiймали стару ворожнечу, наповерх сплили забутi кривди й грiхи. Спокiйнiшi всiх гамували. Цитьте. Нiчого не буде. Тепер наша сила i наше право.

В полуднє од переїжджих почули про Осьмаки. Там козаки пiдпалили село, бо люди не схотiли виказать винуватих. Село горить.

Тодi пiшли нарiкання. За що всiм гинуть? Хiба не Хома пiдмовляв? Не вiн скликав народ? Хома i Андрiй. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущi, в селi був спокiй. Що тут казати. Гуща i Прокiп збунтували народ, вони у всьому виннi. Казали - народне право, наша земля, а тепер - козаки.

Панас Кандзюба хвилювався найбiльше.

–  А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли… от i озули.