Чтение онлайн

Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:

–  Не знати, будуть дiлити землю?

Ковалиху - i ту зачепила:

–  Чули, серце, скоро землю нам мають давати.

–  Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою…

–  Ой, коли б то дав милосердний… Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тiльки лицем обернетесь…

Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi.

Марiя сплеснула в долонi.

–  Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!

–  Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?

Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:

–  Заходь, заходь у хату.

Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима.

Панас все ще роздивлявся по хатi.

–  Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.

Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.

Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.

–  А хто ж той чорнявий, що за столом?

–  Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид.

–  Розказуйте далi,-попрохала вона.

Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.

–  Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день має бути коротший на четвертину.

–  Ого!

–  Цитьте! нехай говорить…

–  Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку…

Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався i розкладався, неначе ножик.

–  А як пан не пристане?

Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.

Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:

–  А не пристане, то забастовка.

Марiя сплеснула в долонi.

–  Заба-стов-ка! Господи милосердний!

Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.

–  Забастовка? Як саме?

А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну; незгода, - назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.

–  Ха-ха! От ловко!

Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!

Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..

Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.

Озуть пана в постоли!

У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна.

Озуть пана в постоли!..

Але як се зробити?

Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.

На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.

Заговорили всi разом.

Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.

–  Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!

Го-го! такий не пустить.

Марiя сплеснула в долонi.

–  Авжеж. Як не послуха - бити.

Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати.
– Хоч в яму, гiрше не буде.
– Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть.
– А не дасть. Як хочеш їсти - пий воду… - З'їв пiвбiди та й напийся води… - Один розкошує, а другий… Старша бiда, як розкiш.
– Озуть пана у постоли…

Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хiба так легко змагатись з паном.

Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтIв сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?

Панаса нiхто не слухав.

Тодi вiн почав стукать цiпком.

Чого йому треба?

Нi, пана не налякаєш. Вiн має силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий собака лютує. Схотiв один з другим голiруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.

Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.

Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.

Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.

–  Цитьте, цитьте, нехай говорить…

Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.

–  Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.

Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр.

О! Чуєте? чуєте, скiльки пристало… Тепер за нами черга. Стiймо за них, вони за нас постоять.

Пiдписать! пiдписать!