Чтение онлайн

Ліг спочивати, і наснився мені мій ідеал України, де кожний живе в своїй хатці у вишневому садочку. І бачу я своє рідне село Забуччя, де минало моє нелегке босоноге дитинство, коли ще не знав я, в якій руці виделку тримати, коли ще не вилетів я з родинного гнізда у цей широкий світ, що поманив мене оманливим неоном великого міста.

А в селі моєму – аби ви знали, яка благодать! І озера з карасями (скільки ж я чужих ятерів повибирав – не передати словами), і городина яка хочете колгоспна (скільки ж я її додому приніс!). І верболоз над озерцями вмиває свої віти у кришталевих водах, і голі дівки купаються, і я за ними підглядаю хтивим оком, і травиченька зеленесенька, і качечки білесенькі, і лелеки в небі, і гриби у лісі, і комори повні, і люди веселі. Хмарки у високості біжать, бджілки гудуть, груші в сусідських садах манять до себе місячної ночі, ну просто як у раю.

І от бачу я себе погожої днини за столом з другом Василем у холодочку, і Інга хутесенько на стіл нам ставить макітру молоденької димучої картопельки, притрушеної золотавою цибулькою, підсмаженою на салі, а поруч гарячі варенички з сметанкою, кров'яночка, солоні огірочки, мариновані грибочки, редисочка, ну і запітніла сулійка, як годиться. Я ще не знав тоді, що все це колись стане образами моїх поетичних рядків. Василь розпитує про мої здобутки на ниві лірики, я цікавлюсь його працею тракториста. Хіба погано? І час неквапом спливає, і бесіда легко переходить від екзистенціалізму Жана-Поля Сартра до плутаних стежок Джека Керуака.

13 березня, субота

Відразу ж уранці сів за стіл, з'явились думки, образи мого сільського життя в Забуччі. Я згадав свого друга юності Василя, хильнув червоного домашнього для натхнення, і рядки рвонули розбурханим потоком:

Здається, що приз у мене в кишені, якщо вони ще в стані зрозуміти весь ретро-ностальжі мого сільського життя. А як не в стані, то мені їх жаль і я їм щиро співчуваю.

15 березня, понеділок

Подзвонили з кіностудії «Укртелефільм», сказали, що зніматимуть кіно про Приірпіння, хочуть і мене зняти. Я сказав, що залюбки, але хотів би, щоб і мою Мотрю зняли, вона теж майбутня відома приірпінська поетеса.

Відповіли, що Мотрю знімуть потім. Попросили номер її мобільного.

20 березня, субота

Зайшов Емік, півгодини розводився про давні добрі часи, коли за три рублі можна було врятувати вечір.

От і сьогодні вся та ж відпрацьована тема: мало платять, на горілку не вистачає. Всі тільки іноземні електротовари нині купують, а вони, на жаль, ламаються не так часто, як наше фуфло. Хотів двоплитник «Саймон енд Гарфанкел» на Петрівці купити, та грошей пожалів. А всі родичі вже давно в Ізраїлі, їм там добре. Там тепло, там апельсини. Не імпортні, а свої, просто з садочка.

– Так чого ж до рідні не переїхати? – поцікавився я. – Там і тир легше було б відкрити, скажімо, імені Моше Даяна.

– Батьківщину не кидають у скрутний час, – відрубав Емік, витяг пляшку «Вінницької» і консервовану кошерну яловичину з Єрусалима.

Оце вам, браття, справжня відповідь патріота України. Це справжня громадянська позиція, це приклад для всіх нас. На цьому стояла і стоятиме земля українська. І ніщо нас не здолає. Шануймося, бо ми, українці, того варті.

Яловичину я нарізав своїм улюбленим червоним швейцарським ножиком, що завжди висить у мене на поясі. Еміку він спокійно спати не дає і він уже два роки канючить, щоб я йому його подарував. Нормальна тема? Кажу Еміку, що гострі предмети не дарують – погана прикмета. Емік каже, що він вищий за ці міщанські забобони і що радість від дарування завжди більша за радість отримування. Я пояснюю, що це сімейна реліквія, а той усе ніяк не вгамується.

Емік сказав, що всі його родичі родом із Вінниці. Ми випили за Вінницю і Єрусалим.

– Хай їм там добре тикнеться, – побажав Емік.

Чого це я маю з доброго дива дарувати свого улюбленого ножика, навіть якщо на нього поклав око мій найкращий друг? Я за нього 70 гривень заплатив.

21 березня, неділя

Подзвонив Еміку, попросив більше ніколи не вживати слова «фуфло» в моєму домі. Для українського поета-лірика це як швейцарським ножем по серцю. Невже за стільки років дружби зі мною не можна було зрозуміти, з якою ніжною натурою ти спілкуєшся?

Емік пообіцяв, що «фуфла» більше не видасть, просив пробачення.

Я сказав, що спробую знайти якусь нішу в своїй душі, щоб вибачити його.

25 березня, четвер

Подзвонила Мотря, спитала, що таке коїтус.

Сказав, що це подальший важливий крок у житті після дефлорації.

Що у Мотрі в голові останнім часом? Невже це вивчають на курсі літературної творчості? Чому у неї ніколи нема до мене запитань з поетичної майстерності? І хто їй нашіптує такі слова на вухо? Вочевидь, чийсь нездоровий вплив. Сподіваюсь, що не «Острозьких черниць».

27 березня, субота

Увечері зайшов мій сусіда і вірний друг Назар Цибуля. Назар родом із Переяслава, але перебрався до Ірпеня, бо тут ближче до Києва, де можна проводити змістовні політичні акції. Назар щоразу всім нагадує, що він український буржуазний націоналіст, член «Братства», всіх підозрює у зраді і переконаний, що нам усі навкіл чогось винні. Носить камуфляжний одяг, з-під якого визирає вишиванка. Назар тримає в Ірпені маленьку крамничку під назвою «Мед, дьоготь та інші українські товари». Крім меду та дьогтю він продає сокири і мишоловки. На кожній сокирі і мишоловці Назар власноручно дбайливо ставить штамп «Зроблено в Україні». Майже щодня Назар хоче з кимось розібратись і жбурнути кудись коктейль Молотова. Назар любить після третьої чарки всіх брати за барки і допитуватися, чи ти патріот України. Стіни Назарових кімнат прикрашають портрети Степана Бандери, Нестора Махна, Че Гевари, Ілліча Раміреса Санчеса, козака Мамая. Дружина Назара мовчки робить усю хатню роботу і стиха каже, що чоловіків не вибирають, їм коряться.

Назар любить українців. Назар не любить комуністів, соціалістів, комсомольців, КДБ та інших представників червоної раси. Назар любить гарбузове насіння, гречану кашу, перцівку, куманці, свистульки, вишиті рушники, постоли, трипільську культуру, козаччину, гетьманщину. Будинок Назара – справжній маленький етнографічний музей. До стіни його Назар прихилив дерев'яне колесо від старої підводи. Назар любить Україну.

Назар мріє, щоб кожному іноземцеві при в'їзді до України вручали державний гімн України в друкованому вигляді і на електронному носії, українською та англійською мовами. З обов'язковою символічною оплатою, що надходитиме до казни держави і спрямовуватиметься на розвиток української ідеї в світі. На День незалежності України Назар любить видертися на Говерлу, а на Водохрещу скупнутися в ополонці. Це загартовує дух українця, каже Назар.