Факир
Шрифт:
– Закуримо?
– порушив мовчання Богдан всвся на лжко, на якому вже нколи не спатиме бдолаха Альбер.
Тейлор умостився поруч, дстав пачку "West" пригостив. Не згадав, що Лисиця не палить. Розумв: нерви плавляться, наче свчковий вск. Другий труп - це вже н в тин н в ворота. Тут ще й з першим нчого не ясно, а вже й Альбер туди ж. Помножив проблеми на два. Чи на двадцять два? Загнав ситуацю до ще одного глухого кута. Звдки не так уже й просто виблукати. А вони лише будують картков хатки здогадв, котр н на йоту не наблизили до вдповд. А тут ще це самогубство. Остаточно руйну т нестйк паперов "споруди".
Зачадли. Дим поплив кмнатою. Наче хотв приховати все, що тут недавно вдбулося. Хоча воно й так приховане.
– Але ж чому?
– виштовхнув коротку фразу з грудей Тейлора вдчай.
– Питання до мене чи до Альбера?
– Лисиця не глянув на спврозмовника, а лише випустив перед собою струмнь диму.
– Яка рзниця?
– мовив роздратовано поет, соб граючись у "паровоза".
– Все одно нхто не вдповсть... Запитав так, щоб паузу заповнити. Та й думав, що полегша хоч трохи... Бо скрзь перед нами стна. Наче у сн. деш попд нею, деш, а вона все не закнчуться. , мабуть, не закнчиться нколи. А-а-а...
– розчаровано махнув, - не наше це. Няк ми не "детективи". Не можемо нчого. Тльки надувати щоки.
– Це теж немало, - глузливо сказав Богдан.
– Надування щк - серйозне мистецтво. стати майстром тут непросто. А сенсем– то взагал. Найвищий плотаж.
– Ми вже стали, - мовив невдоволено Тейлор.
– Але це нчого не да.
– Чому ж?
– пошився в "опозицонери" Богдан.
– Принаймн те, що Лукаса вбили не через вкно, ми знамо напевно. Хоч комусь хочеться, щоб думали саме так, як здаться на перший погляд.
– Але це не веде до вбивц, - гнув лню "легтимного уряду" поет.
– А це зараз - найголовнше. накше смерть Брссона стане не останньою.
– Думате, це не випадковсть?
– Залишу на не один вдсоток. Гаразд, якщо хочете - два.
– Чому?
– Тому що це не логчно.
– Що саме?
– хати до цього раю за тридев'ять земель, щоб пустити кулю в лоба?
– Чом би й н? Один молодик саме таке й збирався учудити.
– У нього були причини. вн...укранець.
– Гм... Французи вдчувають накше? А в Альбера, гадате, х, цих причин, нема? Ну, не було...
– Швидше за все, що н. Вн людина старша. Мусив би думати головою, а не серцем. У нього якщо й навалилось, то вдбулося саме на остров.
– Певен?
– Так.
– Записка!
– Що?
– Анонмка! "Доброзичливець"!
– Точно!
– Я збгаю принесу.
Богдан прожогом кинувся "додому". Витратив на все дв хвилини. Навть менше.
– Ну, що там?
Богдан уголос прочитав "послання".
– "Невже, Альбере, ти поврив отому пдлому наклепу?" – процитував його Тейлор.
– Отже, хтось "настукав" Альберов, що Крстн Лукас... Цкаво...
– Альбер провалються вд цього в такий депресняк, що вкорочу вку?
– До того ж з Крстн це не вперше. Бдолашний рогоносець не витерпв зради. З боку все саме так. "Терпець уврвався".
– При однй умов. Якби не було оц цидули.
Богдан згорнув записку й засунув до кишен.
– А тепер послухамо Крстн, - запропонував поет.
– Не знаю, чи доречно це саме зараз.
– Час не чека.
– Не чека, - погодився Богдан.
– Ходмо.
Рушили. Шлях важкий, але недалекий.
28 вересня 1993 року, острв Авг, 15 год. 29 хв.
Крстн важко впзнати. Побачили зовсм ншу людину. Увесь магнетизм краси розтанув, наче враншнй туман. Богиня вдлетла туди, де й мусила бути, - на небо. Замсть не лишилась звичайна людина. Тльки зруйнована горем. Знищена. Розтрощена. Воно, здавалося, навки оселилося в цй жнц. Заповнило всю. Навть нгт й волосся. Жахлива картина. Неможлива... У це можна було б поврити щодо кожного. Але тльки - не щодо Крстн. божественнсть навть для натяку на це не лишала мсця. Але... Горе - факр усемогутнй. Он що з Крстн витворив...
Чи можливе перетворення на колишню? Питання, на яке й не вдповси. Принаймн зараз. Та лкар Час - не дудка з бузини. працю свою зна пречудово...
Жнка сидла в крсл й дивилася крзь. Погляд прохромлював усе, що траплялося на шляху. Нде не затримуючись. Наче й не снувало нчого, крзь що вн незримо проходив. Склян оч "увмкнено". Але вони нчого не бачать. Гримаса болю з обличчя зйшла, залишивши, однак, глибокий виразний слд. Лисиця, як Тейлор, боявся заговорити. Обо лише дивилися. мовчали. Аби жодним звуком не сполохати ту подобу спокою, яку намагалися накинути на Крстн щир до чужого горя сусдки. Це вони вдвели вдову сюди втшали, як могли. Але зараз вони вийшли. Крстн з "детективами" тет-а-тет.
А що, коли вона знову зайдеться плачем? не зможе зупинитися? Псля пережитого це можливе. Цлком. що ж тод робити? Заспокоювати таке обидва не вмли. Тод доведеться сутужно. Ця страшна думка тримала обох за комр не вдпускала. Хоч шибайголови вже двч попросили пробачення.
– Запитуйте.
– "Несподвана" вдова наче хотла "добити" "полсменв".
– Ви ж для цього сюди прийшли?
– Вибачте...
– Тейлор, схоже, мав мцнш нерви. Бо Лисиця з ступора ще не повернувся. Йому там не подобалося. Але клнч свдомост з страхом не минав. Наче створен одне для одного.
– Але, гадаю, ви нас розумте. Служба... Е-е-е-е... Звучить банально. Але так .
– Так, - ледве змогла вимовити Крстн. Вийшло невпевнено й хрипло.
– Розумю. люди, у яких робота - людська радсть. У вас же... Нчого не вдш. Життя ма рзн тони... напвтони теж.
Навть ТАКЕ горе не позбавило Крстн умння ясно мислити. Сильна жнка. Незламна. Прохромлена стрижнем. Удовжину. Сталевим. Умло загартованим.
– Це ви його знайшли?
– тихо запитав Тейлор.
– Так, - голос продовжував хрипти.
– Я запропонувала фрау Ельз пройтися узбережжям. Подихати. Розвятись. Тут така природа. А повтря... Спочатку тягла Альбера, але вн вдмахнувся. Хотв вдпочити. А мене аж наче випихав. Швидше... Швидше... Ну, думаю, хай. Ми ж на релакс прихали... Збралися з фрау Ельзою. Пшли. Гуляли десь з годинку. А коли прийшли...