Факир
Шрифт:
– Логчно, - погодився Тейлор.
– Та й псля програних пар я вже мало сумнваюся, що у ваших висновках нема правди. Хоча б часточки. Тому з радстю слухатиму вас дал.
– А як вам наш новий знайомий - мстер "Ункас" - з своми дивними "привтами"?
– запитав Лисиця.
– Що ж тут удш...
– замислився поет.
– Яким кого вже сотворить Господь... Така його доля. можемо лише поспвчувати. Хоча... Здаться, вн щасливий у тому свому вигаданому свт. Та й батьки молодц. Так реалстично пдтримують хлопцев люз.
– А як вн напав на отого "голлвудського красеня"? Та ще й прзвисько йому прилпив. "Дволикий".
– Вас вн теж не обминув.
Точно. Вчора хлопець назвав Лисицю "Соколиним Оком", тобто Натанелем Бампо, добрим другом Ункаса та Чингачгука з романв сера Купера. Цкаво, чому вн вибрав саме Лисицю?
Коли Богдан запитав про це у Тейлора, той, стенувши плечима, вдповв:
– Мабуть, таким вн його уявля, того мисливця Бампо. Хоча зачекайте, - поет пильнше придивився до приятеля, - а у вас справд щось вд мисливця.
– вн, не втримавшись, голосно зайшовся смхом.
– А що, - почав пдгравати Богдан, коли смх затих, - може, вн справд мав рацю? Адже мо прзвище говорить саме за себе. Лисиця, Фокс - непоганий мисливець. Хитрий. Обережний. Спритний.
– Точно. Виходить, що обрав вн вас таки не випадково?
– Угу. Ще й стрлою "привтав".
– Лисиця став майже серйозним. Коли в тебе майже влуча стрла - не до жартв.
– Та витвка, гадаю, всього-на-всього просте шибайголвство.
– Однак сказавши, поет умить посерйозншав: - Чи, може, то не вн?
Вдповдь повисла й не рухалась. Завмерла. Причалась. Очкувала, наче сама - мисливець у засдц.
Богдан пдввся, дстав з шафи стрлу, оглянув, оцнюючи пдкинув сказав:
– Непоганий жарт. На меж з смертю... Але якщо це не Мартн, тод хто? Я тут уперше. ворогв нажити ще не встиг. Хоча, може, серед вдпочивальникв... Але для цього треба сховатися в кущах. Мати лука з стрлами. А вс, хто зйшов з катера, стояли перед пансонатом. А потм зайшли до нього. Та й навщо так "вигинатися"? на що цим хотли натякнути?
Тейлор узяв стрлу й теж обдивився з усх бокв.
– А красень "Дволикий" таки недаремно занепоковся, - повв авторитетно вн.
– Нею й справд можна вбити. Проте, якщо врити "Чингачгуку", чи, точнше, мстеров Казандзаксу, таке неможливе. Щоб це зробив його син.
У двер постукали. Богдан вдчинив. На пороз - лена (товстокоса вихователька Мартна). Чоловки здивувалися цй появ.
– Доброго ранку, джентльмени, - привталася двчина.
Богдан Тейлор вдповли.
– Заходьте, будь ласка, - запросив Богдан, але двчина не зрушила з мсця.
– О н, дякую. Я в такй справ, що заходити не обов'язково, - несмливо почала вона.
– Мен потрбна ваша допомога... Замок. Вн перестав працювати. Не вдмикаться. Чи не могли б ви зарадити? Бо до Андреаса бгти не хочу. Вн уже два рази вдмикав. Знову почне...
– Якщо мова заходить про допомогу жнц, я забуваю про все на свт йду, куди б мене не покликали, - грайливо видав Богдан.
– Але для цього мен потрбна одна дрбничка - переодягтися.
– Гаразд. Я зачекаю.
Богдан зачинив рушив до шафи.
– Початок курортного роману?- "пдколов" Тейлор, коли Лисиця вдчинив дверцята.
– Один з мльйона варантв?
– Смх.
– Молодий вождь пуска у ваш бк стрли мисливськ, а його вихователька - Купдонов? Ну-ну... Так-так... Еге ж... Еге ж...
От "ну-ну" й "так-так" разом з "егежами", здавалось, говорили бльше, нж решта фраз. Вони зголоднлими п'явками впиналися в Богданове серце з насолодою присмоктувались. Проте вн залишався незворушним. спокйно вдповв:
– дть з мною, мстере Тейлор, щоб потм не було няких нсинуацй. Це всього лиш "гумантарна допомога". Таких свдкв не знищують.
– А у вас, я бачу, мцн нерви, друже, - запустив "холодну голову" Марк.
– вивести з рвноваги мстера Фокса не так уже й легко.
У словах поета звучала повага. Навть захоплення.
– Не завжди, - сухо вдрзав Богдан.
– нколи починаю брататися з торнадо. тод називаюсь "мстер Тайфун".
– Але Тейлор, схоже, залишився при свому. Вн почав неголосно, але з виразною нтонацю:
Ти бльш не стукай у вкно мого життя,
Й не виринай зненацька з небуття,
Й не смйся так смертельно-звабливо,
Бо це не доведе нас до пуття.
н тоб, н мен цього не треба...
Тож не затьмарюй син мого неба...
Лисиця швидко переодягся. чоловки, залишивши номер, рушили за гувернанткою. Але не на край свту. Хоч як не шкода...
27 вересня 1993 року, острв Авг, 09 год. 24 хв.
Мешкала мс Стефанопулос у двст першому номер. По-сусдськи з Тейлором. Коли йшли коридором, розминулися з "Гойко Мтчем". Той, одягнутий у легкий тенсний костюм "adidas", вийшов з двст третього номера й почимчикував, скорш за все, на прогулянку.
Богдан узяв з рук двчини ключа, помтивши, що вона ма красив руки з тонкими довгими пальцями бездоганним манкюром. Та й зовн симпатична. У цьому переконався лише зараз. "Що ж, - "зарах.", - промайнуло в голов.
– Учора ж нчого особливого в нй не помтив".
Проблему владнали за хвилину. Богдан, наче досвдчений квартирний злодй, трошки почаклувавши, розчинив двер, за що одержав вд мс Стефанопулос щиру подяку. - разючу посмшку. Яка насипала на п'явок сол.
– Без чоловчих рук нде не обйтися, - радо сказала двчина, але тут же рзко додала: - У господарств, звичайно.