Чтение онлайн

— Вона дуже красива, — озвався Ерагон.

Коли вони зупинилися ввечері на спочинок, неподалік уже було видно розмитий силует Хребта.

Невдовзі мандрівники дісталися підніжжя Хребта, повернули й пішли вздовж гряди на південь. Ерагон був радий знову побачити гори, що захищали його від тривожного зовнішнього світу. За три дні вони вийшли на широкий шлях із глибокими коліями від коліс численних возів.

— Це головна дорога між столицею Урубейном і Тейрмом, — пояснив Бром. — По ній проїздить безліч люду, до того ж, це улюблений шлях торговців. Утім, нам слід бути обережними. Хоча цієї пори тут не дуже людно, але хтось обов'язково трапиться на шляху.

Дні минали швидко, а мандрівники все продовжували свій шлях уздовж Хребта, шукаючи гірський перевал. Щоправда, Ерагон не нудьгував. Він вивчав ельфійську мову або вчився доглядати за Сапфірою, а інколи й вправлявся у магії. Парубок також навчився полювати за допомогою магії, тож харчів друзям не бракувало. Ерагон просто брав маленького камінця й спрямовував його на ціль. Не влучити було неможливо. А плоди цих зусиль щовечора смажилися над вогнем. Після вечері Бром і Ерагон знову билися на мечах або й навкулачки.

Довгі дні, сповнені постійною працею, загартували Ерагонове тіло. Його руки зробилися міцнішими, під засмаглою шкірою вигравали м'язи. «Я весь наче твердну», — дивувався інколи юнак.

Коли вони нарешті дісталися перевалу, то побачили річку, що перетинала їм шлях.

— Це Тоар, — пояснив Бром. — Тож ми підемо вздовж неї до самого моря.

— Хіба це можливо? — засумнівався Ерагон. — Адже вона тече в зворотному напрямку й не може впадати в океан, якщо, звісно, не повертає назад.

— Посеред гір є озеро Вуадарк, — терпляче пояснив старий. — Річка витікає з нього в двох напрямках, і обидва називаються Тоарк. Наразі перед нами східний рукав, який повертає на південь і тече рівниною аж до озера Леона. Ну, а другий виводить прямо до моря.

Після дводенного, переходу через Хребет вони вийшли на скелястий виступ, звідки відкривалася загірна панорама. Ерагон помітив, що перед ними знову лежить рівнина, і аж застогнав від думки про нескінченні льє, які вони мають подолати. Бром показав туди:

— Ось там, за північними горами, лежить Тейрм. Це дуже старе місто. Подейкують, що саме там ельфи вперше зійшли на землю Алагезії. Тамтешня цитадель жодного разу не скорялася ворогові, а її воїни ніколи не знали поразок.

Він хльоснув Сніговія і з’їхав зі скелі.

Опівдні наступного дня мандрівники досягли підніжжя гір і опинилися по другий бік Хребта.

Укриті лісами пагорби швидко переходили в рівнину. Тепер, коли поблизу не було де сховатися, Сапфіра летіла низько над землею, використовуючи як сховок кожну западинку рельєфу.

За лісом краєвид змінювався. Скрізь кущився вереск, а під ногами прогинався м’який дерн, в якому грузли коні. Мох тулився до кожного каменя, до кожного паростка, облягаючи численні струмочки, що помережили тутешню землю. Розбитий возами шлях обернувся на суцільне болото, і невдовзі Бром з Ерагоном із ніг до голови забруднилися в багно.

— Чому довкола так багато зелені? — дратувався Ерагон. — Чи тут не буває зими?

— Буває, але вона дуже м’яка, — заспокоїв його Бром, — 3 моря приходять тумани й сповивають цей край. Декому це подобається, але мене така картина, навпаки, пригнічує.

Надвечір вони влаштували табір у найзатишнішому місці, яке тільки можна було знайти. За вечерею Бром зауважив:

— Мабуть, до самого Тейрма тобі доведеться їхати зі мною. Цілком може бути, що тепер, коли ми перетнули Хребет, нам зустрічатимуться інші мандрівники, тож краще, коли ти будеш поруч. Старий, що подорожує одинаком, викликатиме підозру. А якщо ми будемо вдвох, то до нас ніхто не чіплятиметься з дурними запитаннями. До того ж, я не хочу, аби хтось, спочатку побачивши мене самого, потім перепитував, звідки взявся цей хлопець.

— Ми називатимемо свої справжні імена? — поцікавився Ерагон.

— Джоуда ми не обдуримо, — замислився Бром. — Він знає моє ім’я, тож довіримо йому й твоє. Але для всіх інших я буду Нілом, а ти — моїм племінником Еваном. Звісно, якщо ми бовкнемо щось зайве, викривши себе, то великої біди не буде. Але я не хочу скрізь говорити своє ім’я. Люди мають погану звичку запам’ятовувати те, чого не слід.

Вони ще два дні рухалися на північ, до океану. Нарешті Сапфіра побачила Тейрм. Рівнину вкривала густа завіса туману, але перегодом налетів західний бриз і розвіяв імлу. Від несподіванки Ерагон отетерів, побачивши величну панораму міста, що тулилося до моря, на якому було видно кораблі. Здалеку вчувався приглушений гул прибою.

Тейрм було обнесено білим муром у сто футів заввишки й тридцять футів завтовшки — з рядами прямокутних бійниць для лучників і сторожовими вежами. Одна з брам виходила на захід, до моря, а інша — на південь, до шляху. З північно-східного боку фортеці височіла величезна кам’яна цитадель із численними баштами, на одній із яких виблискував маяк. Велична споруда гордовито здіймалась над укріпленнями міста.

Південну браму охороняли воїни, що, здавалося, узагалі не звертали уваги на мандрівників.

— Це перше випробування, — тихо сказав Бром. — Сподіваюсь, вони ще не знають про нас і тому пропустять. У будь-якому разі, не панікуй і не роби дурниць.

— Сховайся де-небудь. Ми в’їжджаємо, — озвався Ерагон до Сапфіри.

— Ти знову пхаєш свого носа туди, куди не треба, — відповів дракон.

— Я знаю. Але в нас із Бромом є певні нереваги, яких не мають інші, —заперечив юнак. — Тож усе буде гаразд.

— Коли щось станеться, я прив’яжу тебе до своєї спини й більше ніколи не відпускатиму на землю, — похмуро мовила Сапфіра.