Чтение онлайн

Небо, всіяне зорями, цвіло, полум'яніло, передавало барви морю, віддзеркалюючись у його загадковій глибині.

— Гараж! Гараж! — гукав у переговорну трубу, прокладену з ходової рубки в машинне відділення, вахтовий матрос.

— Чого тобі? — почувся звідти басовитий голос.

— Запрягай кобилу! — наказав Кукса, переводячи стрілку машинного телеграфа з помітки «Стоп» на «Малий вперед».

Внизу глухо загупало: мотористи розкочегарювали двигун.

Судно здригнулось, гостроносий форштевень проорав слід — і вода збурилась, закипіла, стала схожою на вилиняле полотно.

Спотикаючись об хвилі, «Садко» попрямував від острова, над яким ніч згортала вітрила.

— Гараж, кажете?

Капітан тут як тут з'явився в рубці.

Кукса, мій напарник по вахтах, довготелесий, мовби з переломленим навпіл станом хлопець, якого всі звуть Куком (а мене встигли охрестити Васько да Гама), не випускаючи з рук стерна, випростався на повний зріст.

— Я… я… — перекочувались в орбітах тернини його чорних злодійкуватих очей.

— Зайдете після вахти.

Капітан вийшов із рубки.

Бідний Кук! Йому не позаздриш. Недавно він уже погорів. Хтозна для чого придбане ним на Малайських островах крокодиленя серед ночі виповзло. Коли його ловили, воно вкусило підшкіпера. Рана, звичайно, не смертельна, та хлопцеві оголосили догану.

І ось тепер цей гараж, кобила… Капітан терпіти не може, якщо морську термінологію, особливо корабельні команди, підміняють власними вигадками.

Отже, ждати грози.

Так почалася наша сьогоднішня вахта.

Порипуючи щоглами, «Садко» пробирався серед рифів Яванського моря.

От-от мало зійти сонце. Водяна пустеля, по вінця налита огнистою повінню, зливалася з таким же блакитно-золотим небом.

Було вітряно. Десь на видноколі окреслювалась ледь вловима торочка берега та, ніби з безодні, витикалося кілька одиноких пальм.

Тутешні води — це вже Індійський океан, дарма що відмежовані від нього архіпелагом островів, між яким лежать судноплавні шляхи.

Кораловий атол, повз який ми проходили, особливої радості не викликав — подібні суходоли я бачив.

Спочатку за стерном стояв Кукса, потім черга надійшла моя.

Фосфоричним полиском відсвічувала картушка гірокомпаса; попискували, прядучи нескінченну пряжу, навігаційні прилади.

Стежити, щоб судно не збочувало з курсу, завжди цікаво: натискуєш на коромисло стерна, і корабель слухняно повертає праворуч чи ліворуч.

Втім, Стецько Мегерович — штурман, з яким ми вахтуємо, якось сказав:

— За стернового може бути навіть верблюд — проста, немудра робота.

Ну що ж, можливо. Бо іноді вмикають автопілот, і той безмовний робот веде «Садка» заданим курсом, а ми тим часом пораємося в рубці: миємо підлогу, протираємо ілюмінатори.

Так буває, якщо на морі штиль.

Та ось здійнявся вітер, набігли хвилі, і тоді вже не допоможе не те що автопілот, а навіть сто верблюдів — судном управляти здатні лише наші проворні руки.

За кормою стелився звивистий слід. То була дорога, яка брала початок від берега і вела в незвідану далечінь — тисячомильний, владний, хоч і не помітний ланцюг, що з'єднував нас із рідною землею.

Розмірено й невпинно минали години досвітньої вахти. Кукса змінив мене біля стерна, а я взяв секундомір та анемометр і подався вимірювати швидкість вітру.

Широка приступка, стрімкі металеві східці: дзінь-дзінь! Немов співучими клавішами, піднявся ними вгору.

Ступаючи босоніж зволоженим настилом палуби, з приємністю відчув лоскітливу прохолоду. А море не загаялось — сипонуло гіркуваті бризки, обхлюпало з ніг до голови.

У ранковій імлі чіткіше вирізьбились силуети островів. Їхнє кряжисте нагір'я перетинало дорогу вітровію, що дув з океану. Проте варто було трохи змінити курс і повернути на захід, як те прикриття стало ненадійним: налетів вітер, пориви його подужчали. Судно безперервно гойдало, клало на боки, а то раптом воно — так, що перехоплювало подих, — провалювалося між високими валами, і тоді ніяк було втримати рівновагу — скособочена палуба тікала з-під ніг.

Море, ще недавно спокійне, розбушувалось, показувало свій норов.

Було моторошно. До горла підступала в'язка млість — хотілося впасти й лежати не підводячись.

Мені згадалася розмова з Анатолієм Мотовилом, колишнім матросом, з яким я ходив у рейс.

— Наш капітан говорить, буцімто стародавні греки вважали, що люди поділяються на живих, мертвих і тих, хто плаває. Досить! — відрубав він. — Набридло бути ні живим, ні мертвим. А тобі, Гайовий, — перевів він розмову на мене, — видно, мало дісталось, якщо ти знову рвешся в плавання.

Рейс, на який він натякав, справді був трагічний.

Трапилось те в Полінезії, на сході Тихого океану. Спущений з корабля мотобот, яким ми добиралися до атола, потонув. Нас, семеро потерпілих, підхопила течія і винесла в океан.

Не стану оповідати про поневіряння та життя-буття на кораловому суходолі — нагорювались ми неабияк. Тому не дивно, що після повернення в рідний порт дехто відцуравсь раніш обраного шляху і списався з судна.

Першим серед них був Мотовило.

Ми довго затрималися на ремонті. Спочатку стояли біля пірса суднобудівного заводу, згодом «Буревісника» перевели в док. І, як то часом буває, тривала стоянка розніжила моряків. Кілька матросів не з'явилось на вахту; ще один, напившись, учинив бійку. А за Мотовилом стали помічати таке: хлопець, удаючи, що працює, аби день до вечора, вештався по палубах. Звільнений на берег, він одначе не забував прихоплювати з камбуза відро помиїв.

Навіщо морякові недоїдки? Як з'ясувалося, Мотовило відгодовував свиней, хоч і клявся, що помиї для собак.

Для собак, то й для собак. І одного разу я не втерпів, запитав:

— То як твої собачки, Анатолію… хрюкають?

Він, мов навіжений, кинувся на мене з кулаками.

Спостерігаючи ту сцену, кок Акимович вирік:

— Все ясно: матрос відкрив свиноферму. Браво! — додав він. — Скільки й живу, такої комедії не бачив.

Мотовило образився па мене, на Акимовича, на всю команду: його не розуміють, не хочуть збагнути прекрасних поривань!