Егоїст

«Егоїст» Марина Гримич

«Так, я егоїст! Егоїст я! То й що з того? Так, я маю свої принципи і не хочу ними поступатися! І нехай ці принципи не відповідають середньому статистичному стандарту — це мене не обходить. Це мої принципи, і крапка.

Так, я егоїст! Але невже в світі не існує більшої людської вади, ніж егоїзм? Невже краще бути улесливим блюдолизом з підібганим хвостом? Невже краще бути генетично невиліковним рабом?

Так, я на дух не переношу примітивності й непрофесіо-налізму! Тому моя категоричність і нетерпимість виправдані. Я максималіст. То й що? Мені тепер — повіситися?

Так, я сноб! Так, п'ята частина моєї квартири віддана гардеробній! То й що? Невже краще ходити у заяложеному костюмі та несвіжій сорочці? Так, у моїй гардеробній навіть шкарпетки мають свою поличку, і там вони бездоганно складені. Авжеж, я так себе люблю, що навіть їх прасую! Що тут смішного? Так, кількість моїх краваток перевищує уявні середньостатистичні норми. То й що? Чому я повинен рівнятися на середньостатистичні норми? Чому? Що з того, що я хочу бути бездоганним навіть у цьому? Невже ге такий гріх?

Так, я не терплю дитячого вереску. Так, я не хочу дітей, тим паче від Аліси! Не хочу на ній одружуватися! Хай іде! Мені її сексуальні послуги надто дорого обходяться! І справа не в грошах. А в тому, що, бачте, я сплю з нею лише тоді, коли мені хочеться, а не коли їй закортіло! Чому я повинен з нею спати, коли в мене немає до цього ніякого бажання? Чому? Чому я повинен себе ламати? Так, визнаю: у ліжку для мене головне — щоб добре було мені. Я не альфонс, щоб задовольняти забаганки своєї партнерші!

Так, я знову збираюся купити машину. Нову модель. Що в цьому поганого? Я заробив — я маю право! Я люблю машини. Можу я в житті щось любити чи ні? Хороша машина, як пес: вона ніколи тебе не зрадить. До того ж, вона жіночої статі. До того ж, ніколи не патякає, а спокійно спілкується з тобою через комп'ютер. Але набагато розумніше створіння, ніж жінка. Тому я не продаю старих машин, а зберігаю їх. Саме зберігаю, а не колекціоную. Час од часу мені хочеться поспілкуватися з тією чи іншою своєю машиною — і тоді я іду в гараж і сідаю за кермо. Я не зраджую своїх старих машин. Я не розумію: що в цьому поганого?

Такий самий сентимент я маю до годинників. Чому, купуючи новий годинник, я повинен старий продати лише тому, що він застарів? А якщо мені його подарувала мама? А якщо я його купив на свою першу зарплату? А якщо цей золотий годинник — пам'ять про мій східний вояж? А якщо кожен годинник — це пам'ять? Невже пам'ять можна продавати?»

Давно Георгій так не нервував. Роздратовано тарабанив пальцями по керму машини. «Я запізнююся!.. Ганьба! Через сварку з Алісою я виїхав з дому пізніше, і ось результат: затяжний затор. Машинне стадо. Перша передача — нейтральна — гальмо. Перша — нейтральна — гальмо. Рух для рабів, які безпечно почувають себе лише у стаді».

Він включив лівий поворот і різко вирулив з крайнього лівого ряду на зустрічну смугу. На нього дикими очима дивилися водії із машинного стада, знаючи, що попереду стоїть «свистунець», проте, побачивши (хто із заздрістю, а хто й з осудом) номери його спортивної машини, відразу ж переставали цікавитися нахабою. А Георгій, набравши «вісімдесятку», наближався до регулювальника. Той здаля вдивлявся в номери. Побачивши їх, він зробив вигляд, що не бачить порушника. Це такий сучасний звичай, така гра між власником «крутих номерів» і міліціонером. Коли другому «не положено» зупиняти «крутого» порушника, він того просто «не бачить», просто робить вигляд, що того взагалі не існує.

На відміну від усіх водіїв, Георгій, як людина порядку, не відчував неприязні до «даїшників». Він любив порядок у всьому і тому підтримував тих, хто, за службовими обов'язками, мав за ним слідкувати. Якщо встановлені правила дорожнього руху, треба їх виконувати. Він ніколи не порушував їх. Лише в екстрених випадках.

Сьогодні був саме такий випадок. Він запізнювався на свою адвокатську фірму «Липинський і К». А шеф фірми має приходити на роботу мінімум за півгодини до приходу першого співробітника, тобто Ірини Марківни. А йому треба було з'являтися на своє робоче місце ще раніше звичайного шефа звичайної фірми, оскільки ось уже п'ять років він поєднував свій бізнес з політичною кар'єрою. А тепер, після нових виборів, треба тяжко працювати, щоб відновити фінансову стабільність, яка похитнулася після виборів.

Георгій вибився з графіка. Од самого ранку. Це загрожувало всім його подальшим планам на день. Стояв біля світлофора і дивився у свій електронний щоденник. Нічого катастрофічного не сталося. Можна й скоротити робочу нараду в офісі. Однак не це основне. Основне — його збито з ритму. З нормального, ділового ритму.

Як він і передбачав, Ірина Марківна була вже на своєму місці.

Ірина Марківна — його референт. Скільки разів над ним сміявся Діма Білоцерківський: «Коли вже ти позбудешся свого антикварного ридикюля? Візьми собі молоду довгоногу кобіту!» Георгій йому на те відповів: «Ти знаєш, чому ми з тобою робимо один і той самий бізнес, але при цьому ти — обплетений кредиторами як павутинням, а в мене —процвітання? Тому що в тебе в офісі — довгоногі повії, а в мене — професіонали!» Тож він свого Антикварного Ридикюля не проміняє ні на кого! Вона, Ірина Марківна, була бездоганна на своєму місці. Вона розуміла його з напівслова, з напівпогляду. Ірина Марківна була ідеальним організатором або, як модно тепер казати, логістиком. Вона була також прекрасним психологом — людей бачила наскрізь. І все це мала від Бога. З цим народилася. Щоправда, була у неї одна вада: Ірина Марківна і його, тобто свого шефа, бачила наскрізь.

Ось і зараз: вона пронизала його рентгенівським поглядом і все зрозуміла.

— Доброго ранку, Георгію Андрійовичу! — Ірина Марківна вимовляла його ім'я, злегка картавлячи. — Зробити чай із м'яти? — запропонувала.

Він кивнув. «Все бачить Антикварний Ридикюль! Замість щоденної кави — заспокійлива травка».

— На коли збирати нараду? — пильно подивилася на шефа Ірина Марківна.

Він мовчки скривився і махнув рукою, що мало означати: «Вирішуйте самі!» Вона кивнула:

— Думаю, за півгодини ви будете в нормі.

Георгій зайшов до кабінету, сів у своє крісло, поклав ноги на стіл, попередньо знявши взуття і включивши комп'ютер, став проглядати найгарячіші новини з інтернет-видання.

До кабінету безшумно зайшла Ірина Марківна, поставила біля шефа горнятко з чаєм, поклала свіжі газети і так само безшумно вийшла.

Через півгодини за довгий скляний стіл, що стояв перпендикулярно до його, директорського, робочого столу, почав збиратися керівний склад фірми — завідувачі відділів.

Першою зайшла, як завжди, Таміла Сергіївна — у строгому діловому костюмі, строгих окулярах, із строгою зачіскою. Так і має виглядати профі. Адвокат-профі в економічних справах. Податки, аудит, банкрутство тощо — вона з цим справлялася завиграшки. Фірмі вона приносила добрий прибуток. Коли п'ять років тому Георгій вирішив балотуватися в парламент, він зробив саме її формальним шефом фірми, оформивши себе «почесним президентом». І добре зробив. Його фірма і далі процвітала.