Чтение онлайн

І її очі налилися сльозами. Мері низько нахилилась над шитвом.

— Ми втратили батька, а незабаром втратимо брата й рідну оселю, — прошепотіла вона. Тієї миті сталася подія, ніби навмисне послана долею, щоб іще раз потвердити правдивість давнього прислів'я «Біда біду тягне» і додати до їхнього страждання іще одне. У вікні промайнув Сент Джон, читаючи якогось листа. Він зайшов у кімнату.

— Помер наш дядько Джон, — мовив він.

Сестри, видно, були вражені, але сприйняли новину без великого хвилювання чи горя: здавалося, вона була для них скоріше важливою, аніж сумною.

— Помер? — повторила Діана.

— Так.

Вона втупила запитливий погляд у братове лице.

— І що?

— Що? — відказав він, зберігаючи мармурову непорушність на виду. — Що? Та нічого — на, читай.

І кинув їй листа на коліна. Вона його перебігла очима й подала Мері. Мері мовчки прочитала листа й повернула братові. Всі троє подивились одне на одного й усі троє всміхнулись — сумною, задумливою усмішкою.

— Амінь! Якось і так проживем, — озвалася врешті Діана.

— В кожному разі, не гірше, ніж жили досі, — зауважила Мері.

— Так, тільки все це нагадує про те, як би воно могло бути, коли б усе обернулось інакше, — промовив містер Ріверс. — Надто вже разюча протилежність тому, що є.

Він згорнув листа, замкнув його в своєму столі й вийшов. Кілька хвилин усі мовчали. Потім Діана звернулась до мене.

— Мабуть, ви дивуєтеся, Джейн, з наших таємниць, — сказала вона, — і маєте нас за бездушних людей, яких не вельми засмутила смерть такого близького родича, як дядько. Тільки ж ми його зовсім не знали, навіть ніколи не бачили. Він доводився братом нашій матері. Колись дуже давно батько з ним посварився. За його порадою батько ризикнув більшою частиною свого маєтку задля якоїсь спекуляції й втратив гроші. Почалися взаємні звинувачення, вони гнівно розійшлися та так ніколи й не помирились. Дядько взявся потому за зисковніші справи і, як виявилось, збив собі маєток у двадцять тисяч фунтів. Він був неодружений і не мав близької рідні, крім нас та ще одної племінниці. Батько завжди плекав надію, що наш дядько спокутує свою провину, одписавши спадщину нам, проте в цьому листі сповіщається, що він заповів геть усе тій племінниці, за винятком тридцяти гіней, на які належить купити три жалобні персні для Сент Джона, Мері й Діани Ріверс. Звісно, він мав право вчинити, як йому хотілось, і все ж нам гірко одержати таку звістку. Ми з Мері вважали б себе багатими, маючи хоч по тисячі фунтів, а Сент Джонові така сума знадобилася б для добрих справ.

Після такого пояснення ні містер Ріверс, ні його сестри більше про це не згадували. Другого дня я перебралась із Марш Енда до Мортона, а ще через день Діана й Мері вирушили до далекого Б... Наступного тижня містер Ріверс із Анною перевезли речі до будиночка священика, і стара садиба спорожніла.

РОЗДІЛ XXXI

Мій дім, де я врешті оселилась, — це сільський будиночок. Внизу невеличка кухонька з вибіленими стінами та посипаною піском підлогою. В ній чотири пофарбовані стільці, стіл, годинник, буфет з двома-трьома тарілками й полумисками та фаянсовим чайним сервізом. Горішня кімнатка така ж завбільшки, як і кухня, — з ялиновим ліжком і комодом. Хоч він і маленький, однак завеликий для мого жалюгідного ґардероба; щоправда, дякуючи моїм добрим і щедрим друзям, він трохи поповнився найнеобхіднішими речами.

Вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагає мені в господарстві, винагородивши її за працю апельсином. Я сиджу сама біля маленького каміна. Цього ранку відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Тільки три вміють читати; жодна не вміє ні писати, ні рахувати. Декілька плетуть, дві-три так-сяк шиють. Всі вони розмовляють із неймовірним тутешнім акцентом, і поки що нам важко порозумітися. Деякі з них невиховані, неотесані, уперті й зовсім нерозвинені, проте інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці бідно вбрані маленькі селянки з такої ж плоті і крові, як і тендітні паростки найшляхетніших родин, і що зерна вродженого благородства, вишуканості, розуму, доброти живуть і в їхніх серцях, так само як і в серцях дітей високородних. Моїм обов'язком буде зростити ці зерна, я напевне матиму вдоволення з своєї праці. Я не сподіваюся надто вже великої втіхи від життя, що розкривається переді мною, проте, якщо я пристосуюсь до нього і буду наполегливо працювати, воно щодня даватиме мені якусь радість.

Чи ж була я весела, спокійна й задоволена протягом годин, що їх я провела в отому голому, незатишному класі сьогодні вранці й по обіді? Щоб не дурити себе, я повинна відповісти: «Ні». Я почувалась дуже нещасливою. Я почувалася — дурепа я така! — приниженою. Я боялась, що зробила крок, який, замість піднести мене на щаблях громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, злиднів та вульґарності довкола себе. Та я не буду надто суворо картати й зневажати себе за ці почуття: я знаю, що вони погані, — а це вже великий крок уперед; я постараюсь їх перебороти. Я сподіваюся, що вже завтра подолаю їх почасти, а за кілька тижнів і зовсім придушу. А може, через кілька місяців відразу у моєму серці заступить радість, коли я побачу зміну на краще в моїх ученицях.

А тим часом мене мучило таке питання: чи правильно я вчинила? Може, краще було піддатися спокусі, послухатись пристрасті і, відмовившись від важких зусиль і боротьби, заснути на квітах, у шовкових тенетах і пробудитись на півдні Франції в розкішній віллі, до я б тепер жила як коханка містера Рочестера, впиваючись його любов'ю, — бо він любив би, так, любив би мене якийсь час. А він мене таки любив — ніхто інший так мене більше не любитиме. Нікого вже так не зачарує моя врода, молодість, принадність, бо ніхто ніколи не вбачатиме в мені цих якостей. Він кохав мене і пишався мною — крім нього, жоден чоловік не матиме до мене таких почуттів. Та куди це мене заносять мої думки, що це я кажу, а головне — почуваю? Що краще, питала я себе, бути рабинею свого господаря і тішитись уявним блаженством десь під Марселем, а потім заливатися сльозами каяття й сорому, чи бути сільською вчителькою, вільною й чесною, в обвіяному гірськими вітрами будиночку в самому серці Англії?

Так, тепер я знаю, що обрала правильний шлях, дотримавшись закону і обов'язку і переборовши спокусу божевільної миті. Цей шлях мені вказав Господь. Я дякую йому за мудру направу!

Дійшовши в своїх вечірніх роздумах такого висновку, я встала, підійшла до дверей і подивилась на призахідне літнє сонце, на тихі лани перед моїм будиночком, що, як і школа, стояв за півмилі від села. Пташки доспівували останні пісні. Було повітря тихе, Роса була бальзамом.

Споглядаючи природу, я вважала себе щасливою й невдовзі дуже здивувалась, помітивши, що плачу. І чого? А через лиху долю, яка одірвала мене від мого господаря, — адже я його більше ніколи не побачу; від страху, що розпач, скорбота й нестримна лють, викликані моєю втечею, зіб'ють його навіки з доброго шляху. Ця

думка змусила мене відвести очі від прегарного вечірнього неба й порожньої Мортонської долини. Я кажу порожньої, бо в цій її частині не було видно жодної будівлі, крім церкви та церковного будинку, напівсхованих за деревами, і, аж у її кінці — даху Вейл-холу, де мешкав багатий містер Олівер з дочкою. Я затулила обличчя руками й прихилилась головою до одвірка, та невдовзі підвела очі, зачувши легенький шурхіт біля загорожі, що відокремлювала мій садочок від луки. Пойнтер містера Ріверса, старий Карло, штовхав хвіртку носом, а на неї спирався, згорнувши руки, сам Сент Джон. Його брови були насуплені, пильний, суворий, майже невдоволений погляд звернений на мене. Я запросила його до господи.

— Ні, мені ніколи, я тільки приніс вам оцей пакунок, що його сестри залишили для вас. Мабуть, тут скринька з фарбами, олівці та папір.

Я підійшла забрати його: цей пакунок був дуже доречний.

Сент Джон, як мені здалося, суворо вдивлявся в моє обличчя, поки я підходила до хвіртки: на ньому, напевне, було ще видно сліди сліз.

— То вам перший робочий день видався важчим, ніж ви сподівались? — спитав він.

— О ні! Навпаки, я думаю, що за якийсь час у мене з моїми ученицями піде все гаразд.