Дяк
Шрифт:
Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...
Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.
– Дочка моя ще дуже молода, - почав, - ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.
Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.
Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:
– Марто!
Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.
– Марто!
– кличе старий.
– Марто!
У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.
– Оце ж моя дочка, се моя Марта, - показує старий.
А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.
Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.
Тоді старий пита мене:
– Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?
– Вподобав, - кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові - так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.
Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно - тільки очі свої бережу.
– Не бійтесь, лягайте просто - усюди сіно і м’яко, - кричала Гапка під дверима, - а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася - буде з мене. Добраніч!
Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.
Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... «Чого вона така непривітна», - думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...
Заснув. Снились якісь сни чудні - пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце - наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око - Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя - як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.
«Нехай же на мене гляне!» - помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.
Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені «любий ти».
– А що, заспав у нас? Втомила дорога?
– Оце!
– озвалась Гапка.
– Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув - так там добре спати.
А я думав: «Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла».
– Що ж!
– почина він.
– Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, - всі, кажу, люди в Бога та в убогого!
– А дочка ваша знає, що я її сватаю?
– Аякже! Знає. Я ще вчора їй сказав, зараз, як ти приїхав, і по вечері, як ти спати пішов, я знов.
– Чогось вона неначе смутна?
– питаю.
– Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: «Не хочу заміж!»
– А ви питали, чому не хоче?
– Та що ж там питати! Якась дурничка.
– А може, у неї хто другий у мислях?
– Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька - тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаєтесь, то й полюбить.
– А як ні?
– Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!
А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: «Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!»
«Не візьму Марти я й сам», - помишляю, та й роздумався, як би її взяти...
– А що задумавсь?
– пита старий.
– Не роздумувай!
– Добре-бо, - кажу йому.
Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився - очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.
Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік - підняти суху гіллячку, то у цей бік - сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.
Минув ще день - Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: «Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!» - і зажидаю...
По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.
– Пішли б ви у садок прогулятись - ходімте, я вас проведу.
«Чи не знаю сам дороги - чого докучає?» - думаю, йдучи за нею.
– Де ви там?
– крикнула Гапка.
– Я тут, - одказала Марта з-за дерев.
– Ходіть-бо сюди - хутенько-хутенько!
Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.
– Оце гость скучав сам, - каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: - Мені дуже ніколи.
А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.
– Куди ж ви втікаєте?
– питаю.
– Заждіть трошечки
– Може, ви не знаєте, - промовила вона до мене, - що я вас не хочу. Мене не слухають.
Очі в неї сповнені були слізьми.
Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй: