Чтение онлайн

— У мене очі не такі гострі, - сказав Арагорн. — Я нічого не бачу. Мабуть, і справді високо летить. Чи не його я помітив учора зі Сторожового поста? Цікаво, кому й які вісті він несе… Проте я добре бачу рух на рівнині!

— Великий піший загін на марші, - підтвердив Леголас. — Хто такі — не розрізню, до них звідси щонайменше дванадцять ліг.

— Тепер не треба дотримуватися слідів, — сказав Гім-лі. — Знайдемо найкоротший спуск, та й годі.

— Навряд чи знайдеться стежина коротша за ту, що обрали орки, — заперечив Арагорн.

Шлях орків позначали прикмети шаленого поспіху: кинуті торби з-під харчів, погризені шкоринки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін [14] Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини ентів.

Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.

— Травами пахне! — щасливо повторював він. — Це солодше за будь-який сон! Біжімо швидше вперед!

Вони побігли вервечкою, наче хорти по свіжих слідах. Орки проторували широку стежку, молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи — втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.

— Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леголас і Гімлі.

— Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!

— Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, — сказав Гімлі. — Ми стараємося недарма. Чудово!

— Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, — зітхнув Леголас. — Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив'язі, немов худобу…

Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини [15] Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.

— Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, — сказав Леголас.

— Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться, — заперечив Гімлі.

— Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок…

— А як ми вночі знайдемо сліди?

— Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, — наполягав Леголас.

— Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, - сказав Арагорн. — Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.

— Було б необачно покладатися на це, — зауважив Гімлі. — Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?

— Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, — сказав Леголас. — А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…

— Послухайте-но, — розсердився Гімлі. — Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…

— Куди не кинь — то все клин, — сказав Слідопит. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти ведеш нас, — відповів Гімлі, - ти найдосвідченіший серед нас. Тобі й вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леголас. — Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.

— Дарма ви на мене покладаєтесь, — похмуро промовив Арагорн. — 3 тих пір, як ми пропливли повз Кам'яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…

Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.

— Йти не можна, — сказав він нарешті.
– 3 двох лих гірше — не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] — тоді інша справа, але він зараз у першій чверті, сходить пізно і світить слабко.

— До того ж ще й небо вкрите хмарами, — додав Гімлі. — Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітильник тільки Фродо…

— Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, — сказав Арагорн. — У нього в руках доля Середзем'я. Нам випала лише мала частка великої справи. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.

Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.