Чтение онлайн

Пункта перша».

– Ні, підождіть, - перепинив мене Пищимуха.
– Раніше скажіть мені, як вам оцей поклик сподобався?

– Що ж, - кажу йому, - написано добре, зрозуміло... І не без жару.

– Жар, кажете, є?
– спитався він, повертаючи обличчя до мене.
– Тут ще мало жару! Дальше - більше буде, - похвалився він.
– Ну, читайте далі.

* * *

Тільки що я намірився читати, як Параска внесла самовар у столову і почала цокотати посудою, готуючи нам чай.

– Знаєте що?
– звернувся до мене Пищимуха.
– Після вашого ситого обіду та ще висмаливши цигарку, - у роті аж горить! Ходімо спершу згагу чайком придушимо, та тоді вже і за читання приймемося.

– А ще краще, - кажу йому, - і чай пити, і цікаву річ читати. Адже ж такі солодощі чаю не завадять?

– Цур, тільки чаєм не заливати! Бо це ж єдиний список на увесь світ зостався, - чернетки я знищив, - застерігає Пищимуха.

– Берегтиму, як ока, і краплі не дам упасти!
– відказую йому.

Ото ми й пішли з Пищимухою до столової і зшиток узяли з собою, та, посідавши один проти другого, і почали чаювати.

Духом вимчали по одній склянці, і я почав уже по другій наливати, присуваючи зшиток до себе, щоб як наллю чаю, то зараз і читати... Коли це - як зашумить щось, як загудить - аж земля задвиготіла.

– Що воно? Буря почалася?
– спитався Пищимуха.

Не встиг він осе вимовити, як у хату до нас вбігла перелякана Параска.

– Ох, лишенько, пане!
– загукала вона.
– До нас повен двір стражників набігло... І становий з ними!

У мене чайник закляк у руках, - а кришечка у йому тілько дзень-дзень!

– Стражники? Становий?
– Чого?
– здивовано запитався я.

А Пищимуха, наче його що шпигонуло, мерщій зірвався з місця.

– Певне трусити будуть, - промовив він, та мерщій за зшиток, ухопив його з стола, перегорнув удвоє та, нагнувшись до чобота, посунув його якнайглибше в халяву.

– Отут тобі буде безпечніше, - додав, розправляючись.
– Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, - повернувся він до мене.

– Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель - становий? Осе вигадали!
– відказую я йому.

Тут у сінешні двері хтось як застука, - аж одвірки затряслися!

– Відчиняй!
– гука з-за дверей хтось щосили.

Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.

– Хто там такий?
– питаю.

– Відчиняй, тоді побачиш!
– чую голос наче мого приятеля.

– Се ви, - питаю, - пане становий?

– Та я ж, я. Відчиняйте!
– спокійніше відказує мені.
– Діло до вас маю.

Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се - так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один - з одного боку, другий - з другого. За ними і сам пан становий суне.

– Здрастуйте!
– вітаюсь я до його.
– То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.

– На сей раз і без вашого прохання обійдемося, - понуро одказує становий, роздягаючись.
– Діло до вас... получив наказ - вас обиськати, - ще понуріше доводить мені.

– Що ж, - кажу йому, - як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, - додаю йому образливим голосом.

– Там, - одказує він, - побачимо. Само діло покаже.
– Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.

– Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали!
– наказав пан становий жандареві.

– Слухаюсь!
– одказав той і вмить вискочив надвір.

Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.

– Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви - робіть те, що вам буде наказано, - суворо звернувся до мене становий.

Дивлюся я на його і - не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, - суровий та гордий.

– Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, - наказує він мені, вступаючи у світлицю.

Я - за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.

– О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, - каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.

– Я, пане становий, за понятого не можу бути, - одказує Пищимуха своїм гучним голосом.

– Цікаво знати, чому?
– пита його, усміхаючись, становий.

– Мені треба додому їхати, - доводить той.

– Пустяковина!
– одказує байдуже становий.

– Пустяковина, як свиня не кована!
– забубонів Пищимуха.
– Мене дома ждуть.

– Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, - якось глузуючи, мовить становий.
– Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.

Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп!
– аж склянки дзеленчать на столі.

– Я нікому ніяких позовів не складав, - ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.

– Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, - усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.

– Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.

Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар - за ним, я - за жандарем, оглянувся - коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.