Чтение онлайн

Дивно, він не міг чітко пояснити сам собі, задоволений він фільмом чи ні. Загалом — десь там, у глибині душі — все-таки не задоволений, але й сформулювати претензій не може. Кіновтілення Гран-Грема було цілком переконливим, але це був інший Гран-Грем, не мешканець Владової уяви, його власного маленького екрана. Чи реально витягти його внутрішнього троля назовні? А головне, чи варто?

З іншого боку, він розумів, що окремо від його власних фантазій про світ Гран-Грема створена на екрані країна виглядала потужно і вражала уяву. Вона мала повне право на життя, ця країна, ось лишень Владу в ній місця не було.

Чи трагічно це? Не більш трагічно, ніж одруження улюбленого сина з чужою для батьків невісткою. Як Влад мріяв про цю прем’єру, як чекав її роки й роки, — а от не відчуває нічого, крім втоми. Треба б сісти за комп’ютер і переглянути написане напередодні — але немає сил. І бажання теж, це сумно…

— Чому б нам не поїхати сьогодні, — сказала Анжела, не розплющуючи очей.

— Прес-конференція, — відгукнувся Влад зі стогоном.

— Пошли подалі. Ти ж їм не раб. Це вони хочуть тебе чути… А ти вже все сказав.

— Я підписав контракт.

— Ти в житті не порушив жодного правила, — сказала Анжела. — Так? Ти завжди дієш відповідно до записаного в контракті?

Влад скоса глянув на неї. Анжела досі лежала з заплющеними очима, бліда, вперта, демонстративно сліпа.

Він не відповів. Підвівся, збираючись у душ.

— Чому я така зла з самісінького ранку? — здивовано промурмотіла Анжела собі під ніс. — Може, тому, що сьогодні річниця смерті Єгорки Єлистая?

Влад завмер посеред кімнати, переступив босими ногами на прохолодній паркетній підлозі, підібрав пальці, загаявся і повернувся до дружини. Присів поруч, на край ліжка.

— Я ненавиджу самогубців, — сказала Анжела. — Бідний Соник просто був у шоці, ось і все. Він не розумів, що чинить, коли різав собі вени. А Єгорка, коли стрибав з балкона, все чудово усвідомлював. Він здогадався про мене. Чому всі розумні мужики просто-таки поведені на волі?

— Не всі.

— Владе, — дуже тихо попросила Анжела. — Давай дременемо з прес-конференції. Я тебе дуже прошу. Давай поїдемо… Га?

Вокзал — тиснява, табло, радіоголос з динаміка, специфічний запах — нагадував Владу про Ганну. Тепер завжди при слові «вокзал» він згадуватиме не кочову юність провідника в плацкартному вагоні, а жінку, яка жадібно вдивляється в обличчя колишніх і майбутніх пасажирів.

Вокзал.

Цей провідник — напрасований, чистий, шанобливий, з терпкуватим ароматом одеколону — анітрошки не нагадував самого Влада двадцять років тому, в старому светрі під форменим мундиром, сірого від недосипу, похмурого і неговіркого. Втім, і потяги його юності були інші. Кожен вагон схожий був на барак, на комуналку, на гуртожиток, далеко випиналися в прохід чиїсь ноги в брудних смугастих шкарпетках, ганяли безтурботні діти, ризикуючи отримати порцію окропу на голову (розносячи чай, Влад брав по п’ять склянок у кожну руку), кублився в повітрі пил з допотопних ковдр і лізло пір’я з худючих подушок…

— А чому ти не любиш потяги? — запитала Анжела.

— Безглуздо тягтися по землі, коли можна літати, — ухильно відгукнувся Влад.

Анжела зітхнула:

— А я намагалася працювати провідницею. Тільки не в такому вагоні. Гіршому, звісно… На мене скаржилися пасажири. Я була дуже поганою провідницею. Ледачою, ну і грубою, напевно… Невдовзі мене вигнали.

— А я був хорошим, — повільно мовив Влад. — Вони… пасажири… пригощали мене, завжди гукали випити з ними… Але я не пив на чергуванні.

Анжела відірвала погляд від перону за чистим вікном. Підвела на Влада запитливі очі.

Він сів поруч. Помовчав.

— Чому ти мені раніше не розповідала? — запитав Влад.

Анжела здивувалася:

— Чого?

— Як ти провідницею працювала… Я не знав.

Анжела скептично закопилила губи:

— Невже ти цілком серйозно думаєш, що багато про мене знаєш?

Анжела була єдиною людиною, яка розуміла Соника, і єдиною людиною, по-справжньому потрібною йому. Вона була впевнена в цій потрібності десять років тому — не втратила впевненості й дотепер.

Вона кохала Соника. Його брат поруч із ними був зайвим. Як деякі мамці трусяться над своїми майже дорослими синами, так і Соників братик скидався на таку собі мамуню, власницю, «концентровану» свекруху.

— …Годі, ми ж не будемо зараз говорити про Фрола… А Соник був — сонечко. О другій годині ночі міг розбудити, сказати — ходімо на прогулянку, там повня, зірки, цвіркуни… Не можна такої ночі спати… І я встаю, й ми йдемо. Або з якогось дива на останні гроші купить квитки до моря. І їдемо… На набережній він сідає і малює мій портрет. І одразу до нього черга з дівчат та пані. Він кілька годин попрацює, і на всі ці гроші ми йдемо в ресторан… Ось так. А ночуємо на тій-таки набережній, біля моря, на дерев’яних лежаках. І цілковитий спокій, і нічого не потрібно, у кишенях пустка, душа умиротворена… Таким був Соник. Найкращі наші дні — це коли його ще не визнавали…

Соник навчив Анжелу багато чому. Поруч із ним їй хотілося стрибнути вище голови — а він неодноразово зізнавався, що вона має на нього такий самісінький вплив. Анжела, яка жодного разу до цього не була ні в театрі, ні в музеї (краєзнавчий, куди її водили на екскурсію в медучилище, до уваги не береться), — Анжела приохотилася ходити з Соником на виставки, прем’єри і концерти. Це виявилося далеко не так нудно, як вона боялася спочатку, — навпаки, будь-яка закарлюка на картині оживала після Соникової розповіді про неї. І балетний спектакль, де, здавалося б, суцільна плутанина на сцені, й яка-небудь симфонія, де, на перший погляд, узагалі немає сюжету — все це, виявляється, могло бути джерелом радості та задоволення, і цю втіху вони ділили навпіл…

Вони години поспіль просиджували у майстерні, закип’ятивши електрочайник, занурюючи в остиглий чай сухарики і печиво, говорили про все на світі, тобто частіше Соник розповідав, а Анжела жадібно випитувала. Вона, яка рідко визнавала чиюсь зверхність, тепер радісно почувалася ученицею. І слухала, широко відкривши очі й нашорошивши вуха.

А Соник казав, що це Анжела навчила його бачити. Що це Анжела зробила його кращим, що через неї він нарешті зрозумів просту річ, яка не всім у житті дається, що вона — рука, простягнена йому Богом, що лиш із нею в нього є майбутнє — та ще й яке! На багато сотень років уперед!