Долина совісті
Шрифт:
Дівулі продовжували шепотітися і хихотіти, наче маленький оркестр, — вони не вміли інакше. Та хай би Влад був хоч велетнем у мотоциклетному шоломі, вони однаково знайшли б, до чого причепитися, і фиркали б, і переморгувалися з особливим завзяттям. Можливо, вони просто заздрили.
Коли дівчата залишилися далеко за поворотом доріжки, Влад розтулив було рота, щоб сказати про це Ізі. Але та, не чекаючи на його коментарі, мовчки розвернулася й пішла в темряву.
— Агов, ти чого?!
Жодної відповіді.
Того ж таки вечора він їй подзвонив. Хотів пояснити дорослій, але дурненькій дівчинці, що не варто перейматися і зважати на вибрики малолітніх стервів.
— Сиди вдома, шмаркачу, — кинула Іза тремтячим від злості голосом, — дай мені спокій… і назавжди забудь цей телефон, утямив?!
Весніло.
Звідтоді, як почав танути сніг, Влада не полишали навіть не думки — відчуття про майбутнє. Тепер снігу й сліду не лишилося, бруньки набубнявіли, з-під мотлоху й сміття всюди тяглася вгору неприборкана зелень, і Влад ширше відкривав кватирку, щоб впустити у дім якнайбільше весняного аромату.
Він знав, що не залишиться в містечку навічно. Що, одразу по закінченні школи, поїде — можливо, далеко, а можливо, й не дуже. Річ не у відстані, точніше, не в тій відстані, на яку можна від’їхати залізницею; справа у внутрішній дистанції, яку слід буде ще здолати. Коли він повернеться — а він повернеться! — у його колишніх однокашників з’явиться привід для метушні…
А Іза — та взагалі гірко плакатиме. Тайкома від усіх. Бо Завидний Залицяльник у шкіряній куртці на той час зіп’ється, і… Чому дівчиська такі дурненькі? Навіть ті, хто вчиться на «відмінно»? А може, відмінниці — дурніші у стократ?
Він не витримав і вибовкав про свою образу Дімкові. Той довго мовчав, потираючи кінчик носа, а потім розповів свою власну пригоду цього літа у таборі, і Влад відчував мовчазний напад вдячності до друга, який відповів відвертістю на відвертість. Те, що Дімка вигадав добру половину жалісливих подробиць, значення не мало.
«Може, створити клуб дівчатоненависників», — запропонував Дімка, і Влад задумався. «Ти знаєш, — сказав нарешті, — це якось несолідно. Років в одинадцять я насправді терпіти їх не міг… А тепер я їх жалію. Це ж треба — так перейматися через якихось трьох дуреп!»
«А уяви, — сказав Дімка, — що йдеш ти зі своєї Ізою, а в неї, приміром, одна нога коротша за другу… Йдеш, а тут стоять Зозуля із Клоуном і хихотять… Що б ти подумав?»
«В мене, по-твоєму, одна нога коротша за другу?», — обурився Влад. «Ні, — сказав Дімка, — це я так, для прикладу…»
Уночі Владові наснилася Іза — уві сні він усе брався виміряти, чи однакової довжини її ноги. Ноги були дуже довгі, кравецької стрічки-сантиметра не вистачало, Влад починав із п’яти й міряв, піднімаючись усе вище й вище, але Іза вислизала, начебто намазана милом, і кричала, щоб він забув номер телефону…
Через три дні після інциденту в скверику мама сказала:
— Хтось дзвонив і мовчав у трубку. Може, це тобі?
Влад знизав плечима. Майнула квола думка, що, либонь, це Марфа Чисторій вирішила в такий спосіб нагадати про своє існування…
Ще через два дні, увечері, коли Влад зовсім уже зібрався спати і дочитував останню сторінку на сон прийдешній, телефон задзвонив знову.
Влад не любив пізніх дзвінків.
— Привіт, — тихо сказала Іза.
Влад не повірив власному вухові, лівому, до якого притиснена була слухавка.
— Ти в мене свої шахи забув, — вже просто прошепотіла дівчинка.
— Я їх тобі дарую, — повідомив Влад і зібрався було покласти трубку, але чомусь цього не зробив.
— Загалом, я занедужала, — додала Іза так тихо, що звичні телефонні шерехи майже заглушили її голос. — У мене це… з тиском… Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…
— З яким тиском? — запитав Влад роздратовано. — Який тиск, тобі що, сто років?
Іза нічого не відповіла, тільки зітхнула.
— Ну, добраніч, — підсумував Влад.
— Добраніч, — ледь чутно відгукнулася Іза.
Наступного дня була неділя. Увесь ранок Влад вилежувався в ліжку й міркував.
Що він, по суті, знає про дівчат? Крім того, що вони носять сукні, підмальовують вії й у середньому вищі за пацанів на півголови?
Сякі-такі знання підказують йому, що дзвінок Ізи — нонсенс. Що це неправильно. Що вона не повинна була б телефонувати.
А може, він замало знає про себе? У світовій історії повнісінько ловеласів, які, здавалося б, нічим зовні не привабливі, скоряли серця найгордовитіших панянок — просто так, зі спортивного інтересу…
Влад не втримався і розреготався.
— Ти чого? — запитала мама.
— Уяви — дівчата жити не дають!
Мама стримано посміхнулася:
— Дивись мені…
От він і став дивитися.
Його, Влада, всі люблять. Дівчатка теж. Що в цьому дивного? Ось якби не любили — було б дивно. А так…
Пригадалося жалюгідне Ізине: «Загалом, я занедужала…»
Хотіла, щоб Влад її пожалів? Чи справді?..
«Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…»
Влад скривився. Йому зовсім не було шкода Ізу, ну, майже зовсім. Зате він знав: совість треба заспокоїти. Принести їй маленьку жертву, тоді не обурюватиметься, якщо Ізу справді кудись-там заберуть.
— Може, поснідаємо? — запитала мама.
— Я не хочу їсти, — сказав Влад. — Повернуся за годину.
— Знову дівчатка? — зачудувалася мама. — Ну-ну…
(Мама всерйоз була переконана, що Влад має колосальний успіх у дівчаток. Цю оману посилювали й дзвінки захворілих Владових однокласниць, які, проваландавшись кілька днів удома з застудою або грипом, обов’язково дзвонили Владові й вимагали — буквально вимагали! — щоб їм принесли домашнє завдання й допомогли зробити уроки. Правда, пацани в таких випадках теж дзвонили…