Долина совісті
Шрифт:
— Мамо, — мовив Влад. — Коли ти сказала їм, що береш мене, саме мене… Вони не намагалися тебе відраяти?
Мамині брови остаточно зійшлися на переніссі. Двома вертикальними лініями пролягли колись непомітні зморшки:
— Владку… Ну, чому ти запитуєш… Звідки в тебе ці дурні думки?
— Ну, намагалися? Не говорили щось… про згубну спадковість, наприклад? Чи про якісь дивні речі, пов’язані саме ось із цією дитиною? Не пропонували тобі інших? Не просили подумати, повибирати ще?
— Владку, — мовила мама по довгій-довгій паузі. — Ти мене лякаєш. Що знову? Що знову з тобою відбувається? Я думала, все минулося… Перехідний вік… Я сподівалася… І от — знову…
Владу стало шкода її. Так шкода, що заболіло горло.
— Мамо, — наважився він, подумки розриваючи риску, як бігун-переможець рве фінішну стрічку. — Я тобі розповім… Тільки ти вислухай усе, гаразд? До кінця. Добре?
І заговорив, сидячи над захололим супом. Мама спершу стояла, бгаючи в руках рушник, потім підійшла і сіла навпроти, а рушник поклала на коліна.
— Усе? — перепитала вона, коли Влад охрип.
— Усе, — сказав він безнадійно, бо уявна риска, виявляється, нікуди не ділася.
Мама помовчала, підперла щоку кулаком і несподівано посміхнулася:
— Коли мені було одинадцять, я цілий місяць була переконана, що в мене якась страшна невиліковна хвороба. Етап, пройдений у певному віці всіма дівчатками, став для мене моторошним потрясінням… А треба ж було просто розтулити рота і зізнатися матері. Ото й по-всьому.
— Ну, в тебе і паралелі, — Влад мимоволі посміхнувся у відповідь.
— А що ти думаєш? — незворушно гнула своєї мама. — Ти нафантазував собі бозна-що… Ну чому ти не розповів раніше?! Коли це всі твої клопоти… Хлопці провідують тебе під час хвороби. І що? Ну, люблять тебе в класі. Ну, маєш авторитет. Це жахливо, правда?
— А Іза?
Мама зітхнула:
— У моєму класі одна дівчинка мало не наклала на себе руки через нещасливе кохання. З мотузяної петлі витягли. Тепер — зразкова дружина і мати, у неї трійко діток, молодший — твій ровесник… Та закохалася в тебе ця Іза, а тобі, як і всім пацанам у цьому віці, просто очей бракує… Простих речей не помічаєте…
— А табір?
— А що — табір? Он, у новинах показували, в одному селищі на весіллі сорок чоловік насмерть отруїлися. Чи то грибами, чи тістечками.
— Але в таборі…
— Владку, ну, не мели ж ти дурниць. У другому класі ти був у санаторії місяць, навіть півтора… Твої однокласники спокійнісінько пережили цей час без тебе. У третьому класі Дмитрик, твій друг, потрапив до лікарні… Дмитрик — не здоровань, на жаль, у нього повнісінько хронічних болячок… І ще — він легко піддається навіюванню. Пам’ятаєш, у четвертому класі його теж хотіли відправити до санаторію — на все літо? І як у нього температура піднялася невідь-звідки? Скасували поїздку — температура впала. Призначили поїздку знову — знову піднялася…
— Може, він термометр натирав, — припустив Влад. Мама похитала головою:
— Та ні… «Натертий» термометр — дитяча легенда. Хто хоч одну дитину виростив, той рукою виміряє температуру з точністю до двох десятих… — вона поглянула на свою долоню. — А я тоді, влітку, здала… Та ж нервувала, Владе! Син утік — хвилювалася-таки… трішки. Так?
— Мамо, — буркнув Влад тихенько. — Ну, пробач, будь ласка.
— Та я ж не дорікаю, — здивувалася мама. — Я навпаки… У мене, так би мовити, камінь із серця…
Вони увімкнули телевізор, пліч-о-пліч всілися на дивані — і до півночі дивилися якийсь дурний фільм, раз у раз обмінюючись в’їдливими щодо нього коментарями.
— А я у відрядження їду, — радо повідомила мама днів через десять. — Ти хотів самостійності — тож прапор тобі в руки. Уперед! Тільки будинок не спали зі своєю командою.
— Ти ж завжди відмовлялася од відряджень, — промурмотів захоплений зненацька Влад.
— Усе життя відмовлялася… А тепер з’їжджу. На тиждень.
— Так довго?!
Мама розвела руками:
— На менший строк нема рації їхати, ти вже вибач… Тренуйся жити самостійно. Тобі вже шістнадцять незабаром…
Влад розтулив було рота — та так і закрив, ухолосту. Злякався бозна-чого. Чи то маминих кпинів…
Чи то побоявся злякати спокійну мамину впевненість, що усе буде добре.
Вона, ця впевненість, безліч разів виручала його в житті. У дитинстві такий мамин спокій уявлявся йому простягненою в майбутнє рукою, що вибудовує там події бажані і руйнує лихі.
І, вкотре довірившись маминій внутрішній силі, Влад змовчав.
На третій день рано-вранці Влад підскочив у ліжку від телефонного дзвінка. Телефон теленькав не вмовкаючи — дзвонили по міжмісту.
— Слухаю?!
— Говоріть з Маківкою, — байдуже запропонувала телефоністка.
— Якою… алло?
Тріскотня у слухавці.
— Владку, — мамин голос долинав наче з-під товстої ковдри. — Що з тобою?
— Зі мною? Усе гаразд, усе нормально… А ти де? У цій… У Маківці?
— Я їду додому, — повідомила мама. — Буду по обіді.
— Зі мною усе в порядку…
— Так, так. До зустрічі…
Короткі гудки. А за хвилину по тому, як Влад поклав трубку, телефон задзвонив знову, і телефоністка, байдужа, наче робот, поцікавилася:
— Поговорили?
— Так, — сказав Влад.
Спросоння він завжди міркував тугувато.
Маківка…
Мама повертається.
Він ледве досидів до кінця уроків, бігцем повернувся додому, поставив розігріватися обід. Чомусь ота Маківка, згадана телефоністкою, не йшла в нього з голови. Знайома назва? Маківка, Маківка…