Чтение онлайн

Після лікарні Варя заїжджала до Дюші, і в ці хвилини вона відчувала докори сумління, ніжність, щастя, біль, ненависть. Уся палітра почуттів змішувалася в один сірий відтінок, який не дозволяв віддаватися пристрасті у повній мірі.

— Господи, — часто починала вона, — у мене ж дитина, порядний чоловік.

— Припини, — казав їй Дюша. — Ти доросла жінка, невже ти не розумієш, що це нормально?

— Це не нормально, навіщо ти впав на мою голову?

— Це ще хто кому впав, — цілував її Дюша.

— Мені страшно, Дюш. Чуєш, мені страшно. Я не хочу втратити сім’ю, а довго приховувати від Сергія я не зможу.

— Чому? Ти боїшся Боба?

— Та не називай ти його так! Терпіти цю його студентську клікуху не можу. Ні, я його не боюсь. Я боюся втратити його.

— Тоді виходь за мене.

— Придурок. Яким ти був десять років тому, таким і залишився. Я серйозно, Дюша. Мені справді страшно за себе, за своє майбутнє, за нас. У мене трирічна дитина, ти це розумієш?

— Я знаю одне. Ця дитина не моя, і від того я почуваюсь не дуже комфортно.

— А мені, значить, комфортно, а я, значить, щаслива.

— Принаймні на перший погляд це виглядає так. Не забувай, це ти пішла від мене…

— Не починай, ти тоді був зовсім дитиною…

— А у дитини, виходить, немає серця, і вона не відчуває болю? Так, по-твоєму?

— По-моєму, ніяк. Будь ласка, не потрібно мені про це нагадувати. Мені зараз добре з тобою. Але…

— Але?

— Але мені неспокійно…

Ледь не щонеділі Дюша навідувався до буднику Варі та Сергія. Часом зустрічав там і Ніну, до якої його синівські почуття останнім часом знову охололи.

З тим будинок наповнився ще й іншими людьми — переважно друзями Сергія. Це була трохи рафінована публіка. В тому сенсі, що якщо був художник, то неодмінно хтось з новоспечених модників, з величезними амбіціями та сумнівним талантом, сноб та хвастун з тенденційним ставленням до своїх колег. Випадкових геніїв, що харчуються виключно алкоголем, стіни будинку не приймали. Те саме стосувалося різноманітних дизайнерів, фотографів та скульпторів. Традиційних алкоголіків змінили кокаїністи, які самі невпинно наближалися до традиціоналістів. Євреїв змінили гомосексуалісти.

Проте Ніна всієї цієї розмаїтості не помічала, а тому була безкінечно щаслива знаходитися у такому вишуканому товаристві. Дюша ж, убачаючи у гостях розумово недорозвинених манекенів, подумки проклинав і гостей, і будинок, і всю атмосферу, яка швидше нагадувала марш самотніх, ніж дружні посиденьки за пляшкою вина.

— Невже ти не бачиш всієї цієї босоти! — розпинався він перед Варею. — Воно вивчило три розумні слова, натягло на задницю люрекс, коханець його годує фуа-гра, і воно вже сучасний художник, митець!

— Бачу, — тихо промовляла Варя.

– І тобі не гидко, що весь цей фейк протирає своїм люрексом ваш сімейний диван? Вони ж починають впливати на твого чоловіка, нормального ж хлопця, столяра, у нього ж золоті руки. Нехай скульптура в нього — фуфло, але ж у цілому…

— В нього не фуфло скульптура! — закричала Варя.

— Та повне фуфло.

— Не кажи так.

— О, то, може, ти його ще і любиш?

— Послухай, Дюш, я не змушую тебе приходити до нас. Ти можеш сидіти в своїй задрипаній квартирі, писати поганенькі статті й дрочити досхочу… Ну? Чого ти на мене так дивишся? Просто… просто ти не маєш права такого казати. Ти приходиш до Сергія, п’єш його вино, харчуєшся його їжею, так само протираєш наш сімейний диван, посміхаєшся йому в очі, а наступного дня трахаєш його дружину!

Дюша розчервонівся. Він відчув нестримне бажання розбити свій кулак об стіну.

— Я можу не приходити.

— Як хочеш.

— Я через тебе приходжу.

— Я знаю.

– І можу не трахати його дружину.

— Як хочеш.

— А ти хочеш?

Раптом Дюша відчув, що всі його з Варєю стосунки — всього лише секс, і останні два тижні не було нічого, крім сексу, — ані відвертих розмов, ані планів на майбутнє, ані спільних прогулянок — ніякого, зовсім ніякого споріднення душ, а лише секс — майже холодний, але з тим пристрасний. І він, Дюша, дійсно трахає чиюсь дружину, а той хтось, чию дружину він, Дюша, трахає, починає вважати його своїм другом, запрошує на сімейні свята, на спільні поїздки за місто, тисне йому руку, весело посміхається, пригощає своїм вином, дозволяє протирати нехай не люрексом, але сімейний диван…

— Варь, — торкнувся він її волосся, — а що ти думаєш про наше майбутнє?

— Не знаю.

— Ти любиш Боба, вибач, Сергія? Ти боїшся його втратити, я це розумію.

— Я не знаю…

Вона справді не знала. Щоразу, коли Дюша приходив до їхнього будинку, коли Сергій тис йому руку, посміхався, запрошував на сімейні свята та спільні поїздки за місто, коли дозволяв протирати своїми левайсами сімейний диван, вона стримувала себе, щоб не розплакатися, не вчинити істерику, не закричати, не розбити фужер, вона хотіла кинутися на шию чоловіку і все-все розказати, розказати, що цей мудак трахає її за його спиною, що він протирає диван, п’є вино і не відчуває жодних докорів сумління. В такі години їй було неприємно бачити в своєму будинку не тільки Дюшу, але й Ніну. Вона з ним заодно, вона цього не знає, але заодно, у змові. У них однакові очі. Очі Дюші ніяк не видають його, коли він каже неправду, він майстерно приховує своє справжнє єство, Сергій ніколи б і не дізнався про істинне ставлення Дюші до нього. Така сама й Ніна. Я їй тепер не вірю. Я не вірю Ніні, я не вірю й цьому…

Кожний недільний вечір перетворювався для Варі на свято брехні й лицемірства, на якому вона відчувала себе зайвою. Але і чоловіку про все-все сказати вона не могла. Не вистачало сили, не вистачало мужності, для цього Варя була надто слабка, надто виснажена, і цю свою нездоланну слабкість, і це ганебне боягузтво вона ненавиділа всім єством, але, залишившись наодинці з Дю-шею, пірнувши у його обійми, почувши його голос та відчувши його у собі, вона забувала про обман, слабкість та решту неприємних емоцій. Вона любила чоловіка. Ні, вона не могла сказати, що обожнювала його або була у стані закоханості, вона просто його любила, вона вже звикла любити його, як звикають дихати або звикають до серцебиття. Здавалося, це було завжди, і раптовий Дюша, який ще кілька тижнів тому навіть не згадувався і був лише напівпрозорою тінню її минулого, не говорячи вже про те, щоб розчистити у своєму житті місце для нього, був наче персонаж із сну, який пам’ятаєш, але його образ все одно залишається ефемерним та розпливчастим.

За кілька днів, після відвідування у лікарні Маші, коли Варя вчергове заїхала до Дюші, коли звичайний та буденний, на перший погляд, секс викликав у неї, тим не менш, бурхливі емоції, - вона плакала і сміялася, споглядаючи, як сперма затікає їй у жолобок пупка, — Дюша, закурюючи сигарету й згнічуючи в собі незмірне хвилювання, спокійно промовив:

— Може, нам більше не бачитися? Знаєш, у мене вже достатньо сил пережити розрив.

— Я піду.

— Тобто ти згодна з цим, я правильно розумію? Ти теж не проти розірвати наші стосунки. Що ти хочеш мені сказати? Ти ж хочеш мені щось сказати, чи не так? Що весь цей наш балаган закрутився даремно і що нам ніколи не побудувати гармонійні стосунки, тому що в тобі сидить маленький хробачок, знаєш, такий манюні-маню-ні, але гризе дай боже, хробачок сумління, ти втомилася від нежиттєздатних стосунків, ти не віриш у наше майбутнє, а бажання бути зі мною викликано лише тим, що тобі просто стало нудно. Як і десять років тому. Тобі було нудно, і от він з’являється: Дюша — веселий та кмітливий, простий хороший хлопець… Ти це хочеш сказати, правда ж?