Не любити — не бути, бо сказано: не убий.Нам з тобою мій страх на початку буває іншим.Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій,Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник.Я належу тобі, як належить росі земля.Як дитя не належить ні матері, ані Богу.Те, що маю в собі, те, без чого не буду я,Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.
«Після смерті важчає утричі…»
Після смерті важчає утричіКожне слово у моїх руках.І темніють очі на обличчі,І біліють вишні по снігах.І стає дорогою прожите,Поки непрожите настає.І лягають, мов хрести на квіти,Два зітхання — наше і твоє.
«Не знаю, як нас звати, як нас звати…»
Не знаю, як нас звати, як нас звати,Коли в мені вишіптується Бог.Печаль не має імені чи дати.Усе воздається. Двічі. За обох.За кожне слово. За неслово кожне.За все, чого не сталося. За світ.За те, що у мені моє тривожне —Несповідимі мед, вогонь і лід.
«Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…»
Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий кровіВорушиться під серцем і ляка.Рука холодна в смерті. А в любовіКараюча здригається рука?Всевірую — і знаю, що не можуЛюбити не словами молитов.Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим,Який — ціна за мову і любов.
«Валькирії в альковах, звуки снів…»
Валькирії в альковах, звуки снівСандалового дерева над ложем…Ти був одним із тих, хто не зумівВ мені затамувати перше — боже…Ти був із тих, хто не подав руки,Післяпроживши в дивному шалене.Стояла в майже білому, шовкиТекли по жилах, вислизнувши з вени.
«Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»
Ця майже пристрасть не зашкодить тиші.Я жінка ночі, а тому не сплю.Стримлять із горла недожиті вірші,Що їх усі, прокинувшись, спалю.Повір спочатку — я тобі боліла.Повір наприкінці — і засвітиМоє занадто паперове тіло,Хоч вогнища розпалюєш не ти…
«Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»
Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…Загусла застиглість очей і незнайденість суті…Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем,До щему — з питанням: зректися? чекати? бути?Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав.Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах.Хіба перед смертю торкнуся твого плеча —Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.
«Щось розділяє нас. Невже любов?..»
Щось розділяє нас. Невже любов?Ота моя, для тебе завелика?Тож я страждаю мовчки — недоріка —З губи солону злизуючи кров.Тоненький контур смутку, несльота.Трамвай відміряв такти — і поїхав.Лишилась осінь — трепетна і тиха,Вона й мене сховає, золота…
«Я майже божевільна, як зело…»
Я майже божевільна, як зело,Підкошене чи болем, а чи лезом.Забудь мене, бо я ховаю безумВ душі, яка спокутувала зло…Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» —Ти майже близько, ти занадто поруч.А я — не жінка, а поезопокруч —Ламаю серце з сонця й кришталю.
«Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»
Я виголошу біль. Я вихолощу втому,Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття.Іду, немов у смерть, до Господа додому,Усю свою любов і все своє життя.Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив,Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ.Я реставрую світ — як вперше бачать діти…Прийми в мені усе, а решту все — замовч.
«Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…»
Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана.Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем.І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана.Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем…Був такий чоловік — перерізав мені пуповинуІ лишив ненароджену там, де нічого нема.Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину.Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма.Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втомиЩонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет.Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми…Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.
«Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…»
Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти,Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути.Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти.Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути.Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні.Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати.А тепер я умію любов всеприймати. МеніЗалишилась від тебе глибока нездатність вбивати.
«Кричатиму, як риба над водою…»
Кричатиму, як риба над водою,Ховаючись в повітрі від усіх, —І задрижить лускою золотоюМій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх.Моя рука, моя ріка, що стигне,Біліші нині більше, ніж завжди.Прийми, поклавши стигмами на стигми,Бо я уже покутую, сліди.
«Слова мої, всі кілька тисяч віршів…»
Слова мої, всі кілька тисяч віршів, —Тобі, про тебе… Так лягає сніг.Нема сніжинок тяжчих або гірших.Усі — єдине. Бог триває всіх.Слова мої, всі кілька тисяч років, —Тобі, про тебе… Ти мені весь час.Бог дав мені тебе, щоб кров пророківТекла — в кінці — сукровицею нас.
«Рана заснула і спить…»
Рана заснула і спить.Меш крізь ту рану ходити.Цить, моє серденько, цить:Ми вже не мусимо жити.Що, моє серденько, страх?Так нам з тобою і треба.Птах — якщо падає птах —Падає з неба.
«Мій Господи, навчи мене піти!..»
Мій Господи, навчи мене піти!Навчи мене навчитися відходу!Навчи втрачати і не берегти,Ковтати кригу, наче люту воду!Навчи забути, як забув би сам.Навчи усе простити — аж до крові.Навчи чинити Віру голосамЛюбові, Смерті — й істинно Любові.