Чтение онлайн

–  А що скажеш про князя Коснятина?

–  Який він князь? Ти - князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому…

–  Треба завжди мати вірних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: «Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського.у столу, а нікого коло тебе не зосталося - одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися…»

Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника, і прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнута на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?

І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?

Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:

–  Стара дурепо, не бачиш: князь!

Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: «Ох, правду мовив, нікому не слід вірити», але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:

–  Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.

–  Тю, дурна баба!
– гукнув Ситник.
– Так ото я й відпустив би князя самого!

–  Поїдеш зі мною, - звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.

Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві… в чернечім убранні.

–  Це що?
– здивувався князь.
– Хто ви?

–  Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.

–  Тю, - засміявся Ситник, - баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!

Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.

–  Монастир?
– Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».

–  Як же зветься монастир?
– спитав.

–  Шуйський.

То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.

–  То ведіть мене до Шуйці, - наказав цілком упевнено

–  Ігуменя Марія на молитві, - мав у відповідь.

–  Що? Шуйця - ігуменя? Марія?

Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.

Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:

–  Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!

Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними - темна постать на колінах, незрушима, закам'яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, про-' низливий запах молодості.

–  Шуйцю, - прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів.
– Шуйцюі

–  Чого приїхав?
– так само тихо спитала вона.

–  До тебе.

–  Пізно.

–  Ніколи не пізно до тебе.

–  Обреклася я святому богові.

–  А я?

–  Покинув мене. Забув.

–  Ніколи не забував.

–  Тепер пізно.

–  Шуйцю!

–  Тепер я Марія.

–  Маріє-Шуйцю…

–  Не гніви бога…

–  То помолімось та підемо звідси…

–  Куди?

–  До тебе.

–  Там тепер сестри.

–  Ну, то в ліси…

–  А там гріх…

–  Я нещасний, - сказав він жалібно.

–  Знаю. Молись.

–  Ти ж не вірила.моєму богові.

–  А кому вірити? Нема вибору.

Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!

–  То зоставиш мене?
– прошепотів гаряче.

–  Молись.

Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.

–  Шуйцю, - несамовито прошепотів він, - я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!

І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.

Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.

–  Приїду до тебе з самого Киева!
– палко пообіцяв Ярослав.

–  Нащо балакати пусте, - сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.

–  Приїду!
– князь перехрестився.- Ось побачиш:

–  Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.

–  Тверда жона, - зітхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивідати - ніхто нічого!

–  Хто тебе просив вивідництвуватиі - гримнув на нього Ярослав.

–  В звичку вже заходить, - сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, - для обезпеки мого князя світлого стараюся!