Чтение онлайн

Микола сам не кашляв, лише вдоволено, з викликом дивився на неї ледь примруженими, лукавими очима.

Кашель не вщухав. Одні вмовкали, інші починали. Найбільше старався Шморгун Олег, аж посинів бідолаха. Сашко кашляв тихенько, в кулачок.

Коломієць Світлана крутила головою, осудливо позираючи на подружок, які теж кашляли. Де ж такії, ну нехай уже хлопці, а то й дівчата коять отаке!..

Шинкаренко Оля відсунулась од Миколи на самісінький краєчок парти, даючи учительці зрозуміти, що вона зневажає свого сусіда за таку витівку.

Але невдовзі Олі самій захотілося кашлянути. Невідомо, чи то просто випадково з’явилося у неї таке бажання, чи, може, її заразили інші своїм бухиканням.

Вона з усієї сили намагалася затамувати в собі це недоречне бажання, а воно все більше й більше вимагало вволити його. І Оля, врешті, не витримала.

Микола, вчувши її кашель, посміхнувся радо, зловтішно.

Валентина Михайлівна також поглянула на

Шинкаренко Олю, тоді — на Петренка Миколу. Помітила його посмішку, і нараз її пронизала якась думка. Рішуче вийшла на середину класу, щоб її добре видно було всім учням, виждала, доки спала трохи нова хвиля кашлю, вдихнула повітря і щосили:

— Кахи-кахи-кахи!

Зразу ж, всього на коротку мить, у класі запанувала мертва тиша. Наступної хвилини учні вибухнули голосним реготом:

— Ха-ха-ха-ха!..

Микола сидів, як на гарячій сковорідці.

— Мені здається, що вас піддурили, і той, хто підмовив вас на це, сам мовчав, — сказала Валентина Михайлівна, коли всі пересміялися і трохи вгамувались. — Щиро вам раджу далі бути обачнішими, не такими довірливими, — порадила. — Ну, а тепер розпочнемо урок… Так хто з вас скаже, що було задано додому?

Першою підняла руку Шинкаренко Оля.

На перерві, як тільки вийшла вчителька, в класі зчинився галас. З обуренням накинулися на Миколу. Ну як це так, вони всі кашляли, а він у той час нищечком сидів. Це ж нечесно, не по-товариському. Правильно казала вчителька…

Лише Сашко стояв мовчки біля вікна і спостерігав за тим, що діялося в класі. Аж коли вийшли після уроків зі школи, мовив осудливо:

— Миколо, вони правду говорили…

— І нехай! Я таке вигадаю, що з неї теж сміятимуться.

— Кота в клас принесеш?

— Таке скажеш! От якби джмелів або павуків наловити… Коли в нас ботаніка?

— Післязавтра. Третій урок…

Другого дня після уроків хлопці довго блукали вигоном, левадою, городом, але джмелів так і не наловили. Знайшли одного невеликого в будячинні, поклали в сірникову коробочку, та він був такий кволий, що скоро й ніжками перестав ворушити.

Потім нишпорили по горищах, де найчастіше оселяються павуки. Теж невдача. Тільки двох і упіймали.

Захотіли їсти. Микола запросив до себе додому полуднувати. Дістав з буфета глечик із медом, намазав по великій скибці хліба, налив у чашки молока.

Аж це, звідки не візьмись, — оса. Мабуть, через кватирку влетіла, зачувши солодке. І така настирлива, така нахабна — її відгонять, а вона просто в рот лізе.

— Сашко! — вигукнув Микола. — Ой, які ж ми дурні!

— Чого?

— Ос треба наловити!

— Де ж ти їх наловиш?

— Зараз побачиш, — схопився Микола.

Узяв із буфета тарілку, налив у неї трохи меду, відчинив вікно, виставив на підвіконня.

Не встигли хлопці допити молоко, як тарілку вже обсів цілий рій ос.

— Значить, так, — підвівся з-за столу Микола. — Я накриватиму їх стаканом, а ти банку держатимеш, — показав на краєчок підвіконня. — Підсуну стакан, струшу осу — зразу затуляй її кришкою, щоб не вилетіла. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Бери он банку. Та не ту… З кришкою.

Наловили десятка зо два ос.

— Досить, — сказав Микола. — Нехай посидять у банці до завтра.

— Не помруть з голоду?

— Ось я їх погодую.

Відкрив трохи банку, щоб накрапати в неї меду, і оса так боляче вжалила в руку, що мало усіх не випустив.

В цей час рипнули двері, в хату зайшла мати. Побачила банку з осами, запитала:

— Навіщо вони вам? Вулика осиного надумали собі завести, чи що?

— Та-а… В школу треба… — ухилився від пояснень Микола. — Сашко, візьми з собою їх. Завтра віднесемо.

— Не подохли? — спитав Микола, як тільки переступив уранці поріг Сашкової хата.

— Бачиш, як працюють, — підняв зі столу банку Сашко.

— Я ж казав… Давай мені її в сумку.

— Ого, як у тебе спухла рука! Як пампушка, — помітив Сашко. — Не болить?

— Уже ні. Зразу дуже пекла.

— А з цими що робити? — взяв коробочку з павуками. — Викинути?

— Не треба. Підпустимо до ос.

На великій перерві перед третім уроком Микола десь роздобув велику скляну чорнильницю з бронзовою, схожою на шолом, кришечкою. Зачинився з Сашком у шкільній комірчині, де стояли граблі, лопати та інший інвентар. Скрутив аркуш зошита трубкою, приставив до чорнильниці.

— Подерж, — сказав Сашкові.— Будемо переселяти.

Сам узяв банку, відсунув на ній трохи кришку, перевернув догори дном і витрусив ос у чорнильницю.

Зате з павуками поморочилися. Лише одного вдалося загнати до ос. Другий утік з-під самої кришечки.