Циклон
Шрифт:
Море шаліє, прибій стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди навалом, а над усім цим у цілковитій безтривожності, з своїми думками якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. І щоранку несе в собі оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсім, може, незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що він сам собі всміхається, дивлячись униз, у світле білопіння прибою.
Пішло й пішло чиєсь дитинство, зовсім не схоже па Сергієве… Оператор смутковито проводжає очима школярикову постать:
– Ось він, син. людства… Маленький капловухий геракл у каскетці… З антики прямує в майбутнє…
Надвечір стоїмо над морем, на одному з виступів пощербленої набережної. Погляди наші сфокусовані на темній цятці, що раз у раз вигулькує в морі між бурунами - то вона тоне, то знов виринає… Достоту живе якесь створіння борсається серед хвиль, з останніх сил бореться за своє життя. Неподалік готельні футболісти потішаються над одним із своїх, котрий, запізнившись, сьогодні лише прибув і, не встигши оговтатись, одразу зчинив був тривогу на весь берег:
– Людина тоне!
Стара вірменка, прибиральниця, заспокоїла новоприбулого форварда: ні, то буйок в бурунах, не людина…
Тепер і новачок, серйозний, - неговіркий, разом з усіма успокоено дивиться в морську надвечірність.
Глава III
Вночі все та ж декорація світу: море, вершини гір, місяць, що в дір'ях хмар, як сива медуза, пливе…
Сергій сьогодні менше сипле сарказмами, настроєний скоріше на філософський лад. Розлігся в шезлонзі, руки заклав За шию.
– “В беспредельных далях космоса наша планета выглядит прекрасным оазисом”, - цитує когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
Згадуєм народного артиста, спільного нашого друга, який і іноді відкривається нам інтимним досвідом із сфери психо'логії творчості. “Буваю недобрий, буваю навіть злий, дріб'язковий, - зізнавався він нам одного разу.
– Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в собі що е найкраще, намагаюсь дійти стану, щоб у душі, звільненій від житейської скверни, зосталась сама чистота… Бо тільки тоді до людей дійде мій спів”.
– Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергій.
– Так треба робити й літераторові, перш ніж сідати до письмового столу… І нам - перед тим як братись за камеру… Чистою душею співає! Звідси й божественність його співу, оте враження, що його найкраще висловила не зітхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: “Коли Іван Петрович співає по радіо, мені здається, що в хаті… квітами пахне”.
Відгук цей Сергій, певне, почерпнув десь у ярмарковій гущі, - в Сергія пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподівано зустріти його серед літа де-небудь у Кагарлику на районному торжищі, де очі вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свіжовипалені, мовби ще теплі, дзвенючі, - про такі вироби кажуть: вогонь печі дає дзвінкість, вогонь душі дав красу! Біля своїх творінь в незалежних позах посиджують над рікою часу і самі майстри - той покурює, а той просто сидить у задумі, спостерігає натовп. Гідність, самоповага майстра - ось тут вона владно й негучно живе. Нема метушливості, загукування, він сидить майже суворий біля своїх розмальованих виробів, і другий такий, і третій… Небагатослівні, ведуть торг лаконічно, достойно, без ярмаркової жвавості:
– Так буде?
– Не буде.
– А так буде?
– Так буде.
Тільки один з-поміж них - дідусь дрімучого віку, зрання вже, видно, чарку перехилив, бо, розчервонілий, надто весело рекламує свої ложки-ополоники:
– Без такого ополоника - хата порожня… Бери, молодице, то будеш хазяйкою!… Та не перебирай - вони всі однакові… Що ними - битись?
– А може, й битись…
Каса дідова в недбальстві, забув уже, з кого взяв гроші, з кого не взяв, - підморгує до молодиць, наспівує:
Віддай мене за того, Що ложечки струже…
– Діду, ви - кіно!
– сміються жінки, і нам аж тут, біля моря, той сміх їхній чути.
В Сергієвім настрої з'явилась великодушність - ознака того, що на пошті йому з віконечка усміхнулись чи, може, подали нарешті й листа або телеграму. В імпровізаціях на теми рідного міста пробиваються ліричні ноти, постають вечорові алеї, канделябри каштанів… Навіть у ставленні до футболістів з'явилось щось схоже на прощення. Десь біля афішної тумби Сергій випадково почув сьогодні їхню розмову про новий фільм, думки хлопців дивним чином збіглися з його власними.
І одразу гнів змінено на милість:
– Не такі вже вони дрімучо й відсталі. Серед них попадаються доволі інтелектуальні фізіономії…
Такої вдачі людина. Думками знов повертаємось до того хлоп'яти, що ми його бачили вранці. Оті його обходини, придивляння, жага пізнання, усміхи загадкові - всйіи чомусь мають для нас значення.
– Вийшов, як із міфа, і знову пішов, як у міф… Мимо нас, узбережжям - у міфи майбутнього. Він житиме в третім тисячолітті, уявляєте? Ось для кого нам би ставити фільм.
– Сергій, як завжди, швидко запалюється.
– Фільм для сина рибальського!
– Про що?
Гримаса невдоволення з'являється на Сергієвім обличчі. ІІуд сценаріїв, він нам нічого не дав, - їх відхилено безповоротно. І не тому, що всі вони такі вже безнадійні, можливо, інший хтось навіть знайде в тій руді щось варте уваги… А нам залишається знову шукати. Хочемо мати щось співзвучне життю кожного з нас, таке, що відповідало б нашим настроям, уподобанням, бо тільки тоді буде справжня творчість, пристрасна, зігріта душею… А такого ми поки що не знайшли.
Сергій, дивлячись на білосніжну побережну смугу, дає волю своїм фантазіям:
– Оте світло прибою, що знизу осявало хлопчика і що відкрило нам його загадкову, як у Монни Лізи, усмішку… Хіба само воно не є для нас чудом? Світло - це сама загадковість, принаймні для мене! Дивовижний, найблагородніший вид матерії, вияв її найдосконаліший… Границя її можливого руху. Неперевершено в швидкості… Воно - -і хвиля, і частка… І, можливо, ще щось…
– Антипод космічної тьми.
– О, ви на жарти одразу… Але ж правда… Вершинний самовияв природи, її шедевр! Зігріває і пестить… Витворює чар фотосинтезу… Диво із див! Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалості, найвищої енергії життя. Може, й справді тут відбувається перехід реального в ідеальне? Кажемо ж: світло розуму. Світло любові. Світло надії… Я хотів би знімати фільм… про Світло! Про Світло як таке. Так би й стрічку назвати: “Світло!”