Чумацький шлях

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара.

На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум'янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, — ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води.

Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка — і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.

— Ой, лишенько!— почувся переляканий дівочий зойк.

— Не бійся! Він не дістане!,— гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: — Геть у будку, Бровко! Ну!

Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.

Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.

“Жебрачка? Чи що?” — подумав Івась, а вголос спитав:

— Кого тобі, дівонько?

— Мені б хазяїна або хазяйку... Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, —тихо промовив несміливий голос.

— Ось воно що! — протягнув спроквола Івась. — Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється... А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?

— Ні.

— А чого ж тоді йдеш?

Дівчина потупилася, схлипнула.

— Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого...

Івасеві стало жалко її.

— Сирота?

— Напівсирота... Батько помер кілька літ тому.

— Кріпачка?

— Ні, Бог милував... Козачка я... Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити...

— Чого ж це ви так зубожіли?

— Довго розповідати... Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло,— полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку... Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному — трохи житечка, чи пшенички сіяли. На поденщину ходили — так і жили... А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк...

— Звідки ж сама?

— З Мацьківець.

— Як же тебе звати?

— Катрею... Катериною... А тебе?

— Івасем... Тобто — Іваном.

— Івась — гарне ім’я.

— Гарне... Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш — Івась та Івась: Івасю — те, Івасю — се, Івасю — туди, Івасю —сюди, —то й це гарне ім’я стане тобі немиле...

— То ти теж наймит?

— Та вже ж не хазяйський син,— і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.

— А я думала...

Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:

— Ходімо — покажу свої хороми! — і повернув до конюшні.

— А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити...

— Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, — сьогодні ж неділя. Повернеться — тоді й поговориш... А господиня лежить — слабує...

Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.

— Ось тут я мешкаю... Заходь — погрієшся!

Катря зайшла, роззирнулася довкола.

Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, — лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею — піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною — незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому — чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці.

— Роздягайся — грійся, — сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: — І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є — ото і все моє багатство... Їж, а я ще попораю волів.

Він причинив за собою дверцята, узяв вила, скинув з горища кілька навильників сіна та овсяної соломи — понакладав волам у ясла, потім приніс із льоху лантух буряків — дав жеребним кобилам і тільки після цього знову зайшов до свого убогого наймитського житла.

Катря сиділа на полу, біля лежанки, — грілася. Хліба на столі — ні крихти: з’їла весь. Після морозу та їжі її обличчя зарум’янилося, очі блищали. На шиї, відтіняючи білину шкіри, червонів тоненький разок дрібних коралів.

Тільки тепер, коли вона роздяглася і скинула з голови свою важку вовняну хустку, Івась зміг роздивитися її як слід. Дівчина була молода і добре одягнута — у вишивану сорочку, зелену оксамитову корсетку, барвисту плахту. На ногах, правда, замість чоботят сіріли грубі, неоковирні валянки, та Івась їх не помічав, а, глибоко вражений, прикипів до темних, опушених чорними віями очей.

Він остовпів з несподіванки. Боже, яка гарна! А вголос сказав:

— Ну, ти й вирядилася! Мовби не в найми, а на свято! Або на ярмарок!

Катря знизала плечима.

— Я ж не зразу буду ставати до баняків та свиней... А домовлюся спочатку.

— Ти сьогодні з дому?

— Вчора. Ночувала в Тернах у добрих людей.

— Чого ж це тобі так приспічило, що не в будень, а в неділю з’явилася?

Дівчина зітхнула.

— Відкладати вже було ніяк. У хаті ні буряка, ні зернини. Тому залишила хвору і голодну матір та сестричку — і сюди, шукати порятунку. Якщо не наймуся і не принесу додому хоч вузлик борошна чи хлібину, то помремо голодною смертю.