Чтение онлайн

Та невдовзі квіти зів’яли, трава пожовкла, над низиною знов загуляли-завіяли пилові бурі. Починалося літо; обидві жінки добре знали, що воно їм несе. Лора вже відлучила Еме, й на козячому молоці дівчинка не розвивалася так добре, як раніше: вона худла, робилась вередливою і неспокійною. Лора знову збиралася на південь на ціле літо і кликала з собою Саллі.

Та Саллі знала, що їй про це навіть мріяти годі. Пансіон повинен давати прибутки, а Дінні одержувати свою оренду. Багато речей для свого закладу вона взяла в борг. Підлога була встелена лінолеумом, у шафах виблискував новий посуд та різне кухонне начиння. Саллі з Моррісом спали тепер на справжніх ліжках, а в кімнатах постояльців стояли нові тапчани, застелені простирадлами й ковдрами. Деякі з цих речей Саллі купила в селищі, інші їй привезли з Південного Хреста, і все це забрало безліч грошей. Саллі потроху сплачувала борги, але головним своїм обов’язком вважала розквитатися з Дінні.

Морріс був дуже задоволений новим житлом, тим відносним комфортом, що був у їхньому домі, але постояльці дратували його, і він всіляко намагався уникати їх.

— Коли я знайду пристойну роботу, — невдоволено бурчав він, — ми житимемо самі. Це просто понад мої сили — бачити, як ти надсаджуєшся заради якихось мужлаїв.

— Але мені з ними не так уже й багато клопоту, — заперечувала Саллі, — і принаймні тепер у нас є шматок хліба та дах над головою.

Останнім часом Морріс був дуже ніжний і уважний до неї. Здавалось, ніби він хоче винагородити її за ті місяці мовчання та байдужості, до її долі, коли, охоплений золотою гарячкою, він гасав десь на півночі в марних пошуках золота. Тепер він змінився до невпізнання. Ніби щось у ньому вмерло. А вмерла, мабуть, сама надія розбагатіти коли-небудь на старательстві, про що він мріяв раніше. Тепер він навіть не згадував про золото й про те, що він зробить, якщо йому всміхнеться щастя.

Відколи Морріс повернувся з півночі, вони з Саллі спали окремо — навіть після тієї пам’ятної грозової ночі, коли він знову став самим собою. Саллі була вдячна йому за те, що він не вдавався до спроби поновити їхні колишні стосунки як щось само собою зрозуміле. Морріс збагнув, думала вона, що її почуття до нього змінились. Вона не могла так легко подарувати йому того, що він не взяв на себе частину її турбот, коли вона була вагітна, коли народжувала йому сина. Та й спогад про те, що сталось у неї з Фріско, досі ятрив їй душу.

Але й бачити Морріса таким надломленим і прибитим їй також було несила: вона відчувала, що повинна допомогти йому повернути колишню самоповагу і впевненість у собі. Вона розуміла, що її кохання — єдине й останнє, що в нього залишилось. Чи має вона право забрати в нього й це? — питала себе Саллі. Адже вона його все-таки кохає. І чи їй не знати, що робить з людьми золота гарячка? Саллі й сама ж бо трохи не стала в цьому краю жертвою іншої, не менш згубної гарячки, — трохи не порушила свого обов’язку. І для неї, й для Морріса, думала Саллі, лишилось єдине: міцніше триматися одне одного та зробити все можливе, щоб налагодити спільне життя.

А крім цього, їй ще треба чимось захиститися від Фріско, від отих чарів, якими він її обворожив. Сама згадка про Фріско примушувала Саллі здригатись, кожна клітинка її єства проймалася отим «ганебним почуттям», а мозок туманився, немов вона надихалась якогось солодкого дурману. Треба покінчити з цим раз і назавжди, сказала собі Саллі. Вирвати з пам’яті й серця.

І вона розкрила Моррісу свої обійми, примусила його скинути з себе понуру відчуженість, зуміла переконати його в тому, що вона хоче бути йому не лише доброю дружиною, а й коханою, як було, коли вони тільки побрались. Це зближення сповнило їх обох новим, радісним відчуттям повноти життя та щастя.

Морріс знову ходив з високо піднесеною головою; здавалося, він навіть відчував якусь таємну, внутрішню гордість і самовдоволення. Та ще б пак: адже він мав те, що більшості чоловікам на приїсках було недоступне. І Саллі сама незчулася, як почала весело наспівувати, миючи посуд на кухні чи підмітаючи в кімнатах. В її душі вже не гніздилася образа на Морріса, і потаємний потяг до Фріско не порушував її спокою. Морріс став більше уваги приділяти Дікові: частенько бавився з ним, брав його на прогулянку, хоч трохи й ревнував до нього Саллі: йому здавалось, що вона надто вже захоплена дитям.

— Зроду не чув такої нісенітниці! — вигукував він, коли Саллі, заливаючись сміхом, щебетала до Діка так, ніби він уже все розуміє.

— Ой господи, але ж ти бачиш — йому подобається, — відповідала Саллі. — А я люблю побалакати з ним, бо він такий чудесний маленький буркотун! Таке ж воно втішне, Моррісе!

Коли Морріс, повернувшись якось навечір додому, сказав, що влаштувався на роботу, Саллі радісно скрикнула:

— Ой, це ж чудово, Моррісе!

Саллі гадала, що постійна робота допоможе йому повернути віру в себе. Але Морріс поводився дуже загадково: він не захотів їй нічого сказати про свою роботу. Вранці він попросив Саллі дати йому щось перекусити з собою, і, тільки побачивши, що він надів робоче і вийшов з дому разом з одним постояльцем, що працював, на Великому Боулдері, Саллі,запідозрила, що Морріс найнявся на рудник.

Вона жахнулась, коли він увечері повернувся додому, з ніг до голови заляпаний густою сірою грязюкою, змучений, ледь живий.

Ну, звісно, він працює відвальником на Боулдері, а попокидати цілісінький день лопатою руду — це хоч кого ухекає з незвички.

— Але я звикну, — сказав Морріс, — там є навіть старші за мене у моїй зміні.

— Навіщо, Моррісе, не треба цього робити! — вигукнула Саллі. — Ти ще не зовсім зміцнів. Та й немає зараз у цьому потреби: завдяки постояльцям ми можемо зводити кінці з кінцями.

— Ні, Саллі, досить, щоб ти одна гнула спину, — вперто сказав Морріс. — У мене також є гордість. Я сам повинен заробляти свій хліб. І коли інакше не можна — що ж, буду гребти руду, поки не здохну.

На приїсках казали, що працювати відвальниками йдуть лише ті, хто «несповна розуму». Саллі знала, як принизливо було для Морріса погодитись на цю роботу. Але він хотів довести їй, думала Саллі, що ладен робити все що завгодно, аби не звалювати тільки на неї всі турботи про шматок хліба. Вона благала його не губити даремно свого здоров’я, казала, що він підірветься, важко працюючи в задусі під землею. Але Морріс уперто чіплявся за свою роботу, на яку так нелегко було йому влаштуватись.

День у день він виходив ранком з дому і вливався в потік шахтарів, що повільно тягся в напрямі рудників. Увечері, коли на широкій курній дорозі з’являлася сумна процесія згорблених від утоми, мертвотно-блідих людей у заляпаних багном молескінових штанях та фланелевих сорочках, з чорними від диму котелками й порожніми торбинками в руках, разом з ними повертався й Морріс — такий же блідий та змучений, як усі. І кожного разу, коли пронизливий гудок з рудників сповіщав про нове нещастя, Саллі бігла до хвіртки і з тугою в серці дивилась на дорогу.