Чтение онлайн

— Я не можу творити в атмосфері зради та приниження! — мамин голос легко досягав верхнього писклявого «до», навіть Бартошова визирала з кухні, щоб переконатися, чи він належить її господині. — Так мене зневажив… Мене, відому письменницю. І хто? Такий… такий собі другорядний телеведучий із кривим зубом.

— Тільки не другорядний! — заперечував батько, вочевидь байдужий до стану власних зубів. — Будь ласка, без образ! — вимагав він. Але нерішуче й чимраз слабше. — Навіть, коли пані Сильвія приносила прибори, ти їй дошкуляла й намагалася шпигнути!

— Досить того, що ти аж занадто упадав коло неї! Фотосесія!! Ха, ха, ха, — мати легко перейшла в контрнаступ. — Твій батько, Бубо, запропонував цій кощавій шкапі кастинг. Мабуть, на головну роль в екранізації роману Конопницької! Сказав їй: «Я вважаю, що ви дуже телегенічна!». А я після таких компліментів мала б удавати, наче мені страшенно смакують телячі котлети!

— А хіба що? — здивувався дідусь. — От якби вони були з конини, то інша справа… — співчутливо зітхнув він.

Коли ввечері Буба слухала свій улюблений диск із найкращими скрипковими концертами, їй спало на думку, що домашній оркестр трохи «розстроївся». Ця відсутність гармонії не була новою, але чомусь дивно її засмутила. Уперше в родинній опері з’явилася анонімна солістка, якій удалося цілковито вивести матір з рівноваги. Досі батьки ніколи не відкривали перед Бубою своїх слабинок. Були настільки зайняті собою, що навіть не помічали решту членів оркестру. Тим часом хтось сфальшивив, з’явилася зайва нота, когось підвів смичок, і першокласний оркестр почав грати, як дует музик-самоуків. Подумавши про дует, вона раптом побачила перед собою Адася з Йолькою, які танцювали самбу на безлюдному пляжі. Рухалися важко й неритмічно, ніби зовсім не чули скрипки, чиї ідеально злагоджені звуки розливалися Бубиною кімнатою, тихенько розповідаючи якусь важливу й сумну історію одного знайомства. І Буба чомусь зраділа, що скрипка грає не для батька з матір’ю, і не для Адася з Йолькою. Вона грає для неї, для зіщуленої клубочком Буби, ледь наляканої несподіваним відкриттям, що іноді краще бути самій, аніж із кимсь, хто зробить твоє життя сірим і безрадісним.

— Чому не приходиш на зібрання? — Адась не рахувався з маленькими Бубиними кроками, і навіть не зауважив, що вона мусить підбігати, аби почути його запитання. Хлопець і не чекав на її відповідь. Просто собі говорив. — Тепер у нас так класно, дивись, шкодуватимеш! Йолька придумала харцерський театр. Навіть сценарій сама написала, такий, знаєш, про кохання.

— Харцера до харцерки? — встигла запитати Буба, прискорюючи кроки.

— То ти вже читала? — Адась уперше глянув на Бубу, причому з повагою. — Нізащо не вгадаєш, хто яку роль виконуватиме!

— Йолька буде харцеркою, — цього разу Буба швидше ствердила, аніж запитала, і знову її відповідь зустрілася з Адасевим схваленням.

— Ну, — підтвердив він задоволено. — У нас є ще одна маленька роль. Така другорядна, дівчини з харцерського хору. Навіть говорити нічого не треба. Якщо це тебе цікавить…

— Я у хвості не плентаюсь, — пояснила Буба Адасевій спині, бо сам хлопець уже увійшов у двері ліцею. — Зрештою, я взагалі не вмію грати.

— От за це я тебе й люблю, — заявив Адась, трохи сповільнивши кроки. — За щирість. Не кожна дівчина в цьому зізнається.

— У чому це я зізнаюся? — Буба вже знала, що Адась думає виключно по-своєму, а її слова, які насправді були протестом проти будь-якої фальші й нещирості, незрозумілі йому так само, як будова космічного корабля.

— Ну, у тому, що ти гірша за Йольку.

— Авжеж, — дурнувато відповіла Буба, гірко подумавши, що навіть урок математики приємніший, ніж розмова з Адасем.

Після математики вона вже точно знала, що це саме так. Отримала четвірку за декілька доречних зауважень, які стосувалися систем рівнянь, а решта класу дивилася на неї мало не перелякано.

— Як тобі це вдалося? — зацікавився Мілош, чесно ділячи яблуко на дві половинки.

— Якщо тебе цікавлять подробиці, — відповіла Буба, відкусивши шматок, — то заскоч після уроків. Там справді немає чого робити.

— Це Сокирі й тобі. Але якщо мені трохи поясниш, що й до чого, я щодня приноситиму тобі яблука.

— Звучить майже як обітниця раю, — усміхнулася Буба й дивно порожевіла.

Вона й сама не знала, чому такі звичайні, найзвичайнісінькі яблука можуть так помітно впливати на її шкіру. І на те, що на її вуста знову повернулася усмішка, до якої Мілош приглядався з явним задоволенням. Аж до останнього уроку.

З ліцею поверталися разом.

— Ти вже чув про харцерську виставу? — спитала вона, силкуючись удавати байдужість. — Йолька грає головну роль. Мабуть, вона непогана…

— Хто це непоганий? — Мілош витягнув два батончики й почастував одним Бубу. — Оця наштукатурена швабра на дибах? Там хіба що диби й мають відношення до театру. Ну, і ще, може, те, що ці виконавці — справжня трагедія. Про ліричний монолог я взагалі мовчу, бо він, на жаль, схожий на комедію, — говорив Мілош, наминаючи батончик.

Буба глянула на нього спершу з радісним здивуванням, а за мить з виразом німого співчуття.

— Певне, Йолька тебе відшила, тому ти про неї так погано говориш, — прошепотіла вона з відчаєм у голосі.

Мілош ледь не вдавився батончиком і здивувався ще більше, ніж Буба.

— Відшила? Вона мене? Ти що, здуріла? Мої старі мало не змінили номер телефону, щоб від неї відкараскатися! Я ховався в льоху, щойно стукіт її підборів лунав на нашій вулиці… Слухай, — Мілош раптом зупинився й запхав руки до широких кишень куртки, — те, що я дебіл у математиці — це факт, те, що я колекціоную одиниці, як філателіст марки — теж, але не порівнюй мене із кретином, який збирає ляльки Барбі. Я ними охоче бавився, коли був малим, але в молодості кожен помиляється, — промовив він тоном дорослого. А тоді тихо додав: «Не порівнюй мене з Адамом».

У його очах залишилася дивна іскорка смутку. Або невисловленого бажання, щоб вона, Буба, усе ж таки трохи порівнювала його з Адамом. Або принаймні глянула на нього так, як часом ще дивилася на Адася.

— Це пані Астріда, — гордо проказала мати.

Буба, батько й дідусь стояли в передпокої, зацікавлено спостерігаючи за маминою гостею. У свою чергу, незнайомка не дивилася ні на кого, зате цікавими очками роззиралася довкола.

— У вас шкідлива аура в помешканні, — невдоволено заявила вона, трохи помовчавши. — Завтра підемо до галереї фен-шуй. Купимо декілька дрібничок, — слова призначалися матері, яка захоплено притакувала.

— Фен-шуй, — повторила мати, і в її голосі пролунала нотка обожнювання.

Вона закохано глянула на свою химерну гостю й провела її до кабінету.

Коли за пані Астрідою безшелесно зачинилися двері, наша трійця продовжувала непорушно стояти, явно вражена жахливою материною знайдою.