Чтение онлайн

— Бубо, пиши! — розпорядився батько. — П’ять, п’ятнадцять… Та ні… я ж знав, що це неможливо, — він змахнув дідусевим купоном. — Тут узагалі немає таких номерів.

— Бо це мультилото, — спокійно пояснив дідусь. — Ти диктуєш результати звідти, а я виграв у максілото. Ти ж мені сам докоряв… — почав було він, але батько не дозволив йому закінчити.

— Татку, ви абсолютно праві. Просто іноді ми з Марисею стаємо такі нервові! На щастя ви знаєте, що нам завжди хотілося, аби вам жилося комфортно. Ось максілото. Бубо, пиши! — повторив батько. — Сім, сімнадцять, двадцять два… О Боже… О Боже… — батько пробіг очима цифри й занімів.

Нестерпну тишу порушувало хіба що схвильоване материне дихання.

— Ми виграли, — прийшов до тями батько. — Марисю, ми мільйонери.

Мати так утиснулася в крісло, що не могла навіть підвестися, щоб упасти в батькові обійми. Нарешті їй це вдалося.

— Таточку, татусику, — пищала вона, як маленька дівчинка, — ти… — і тут їй забракло слів, і мати просто розплакалася.

Батько дивився на дідуся непорушним поглядом і відкривав рота, як риба. Тільки Буба, не знати чому, поводилася, як звичайно.

— Вітаю. Щиро кажучи, я гадала, що ти виграєш тільки в бриджа, — підморгнула вона дідусеві.

А той дивно посміхнувся у відповідь і так само дивно відповів:

— Справжній виграш у лотерею — це ти, Бубо. Жодні мільйони тебе не вартують, — і сів, аби дати перше інтерв’ю.

Якщо досі Буба не уявляла, що люди можуть здуріти протягом п’яти хвилин, то зараз цілком могла б написати реферат на тему «Лотерея як дестабілізатор людських почуттів. Від агресії до експресії». Вона не впізнавала власних батьків.

— Татуню, — чіплялася мати, — дозволь запитати, чи ми спробуємо вийти з моїми книжками на західний ринок? Переклади не коштують надто дорого. Тобі це заіграшки! — переконувала вона, — а в майбутньому ми повернемо всі витрачені кошти! Пан Пташник казав, що якби він мав гроші, то не роздумуючи інвестував би в мене!

— У пана Пташника немає ані грошей, ані розуму, — заявив дідусь, і його слова бути вислухані з повагою.

— Якщо ти так уважаєш… — погодилася мати.

— Звичайно, ми подумаємо про твої книжки, Маріє. — великодушно додав дідусь. — Треба лише скласти якийсь розумний план перших витрат.

— Так, так, так! — батько надто сильно поплескав дідуся, який почав кашляти. — І знову ви, татку, абсолютно праві! Може, почнемо з інвестицій у приватне телебачення? — розмріявся він. — Якщо є грошенята, можна незлецьки заробити. Вкласти в якусь передачу штибу «реаліті-шоу». Це ж зараз золоте дно! — батько сягнистими кроками міряв вітальню. — Уже є «Старший брат», а от «Старшої сестри» немає. Ви розумієте, татку, про що я?

— Гадки не маю, але якщо ти хочеш мати старшу сестру, і вона не надто дорога… — голосно міркував дідусь.

— Шкода, що ніхто не питає дідуся, чого б він хотів, — несміливо втрутилася Буба.

На її подив ніхто не заперечив.

— А й справді! У вас, таточку, певне, є якісь свої мрії?! — у маминому голосі вчувалося величезне занепокоєння.

— Скромні, — заспокоїв її дідусь. — Так склалося, що мої рідні нещодавно позбавили мене пенсії…

— Але ж, татусю, — батько вже стояв перед стареньким з гаманцем, повним банкнот. — Я саме збирався підкинути вам трохи грошенят. Тепер, коли ви стали мільйонером, то повинні бодай трохи на нього скидатися.

— Справжнього мільйонера можна впізнати за запахом доброго віскі й дорогого тютюну. Більше нічого мені не треба. Ага, ще б я хотів, аби Бартошовій підвищили платню. І щоб вона більше не готувала цієї паскудної риби, бо звільню.

— Дійсно, — притакнула мати. — Я вже й сама не можу дивитися на це розварене свинство. Або її бульйон. Вона ж його на трьох крильцях готує…

— Бульйон я люблю, — заявив дід.

— Бо він чудово присмачений, — заступився за тестя й Бартошову батько.

— Але могла б класти більше перцю, — продовжував дідусь.

— От і я так думаю, — мати схвально похитала головою. — мені теж перцю здавалося замало. Але відзавтра все зміниться!

— Я в цьому впевнений, — підтвердив пан Генрик, і Буба знала, що це правда.

— Бубо, а ти? У тебе немає жодних бажань? — дідусь дивився на онуку, примружившись.

— Є, але цього за гроші не купиш, — тихо відказала Буба.

— Але, мабуть, є таке, що можна й купити, — наполягав він, свердлячи Бубу поглядом.

— Нові мартенси, — відповіла дівчина, хвилинку подумавши. — Бо тоді, коли мама їх позичила, мені не було в чому вийти з дому.

— Мартенси, Бубо, я куплю тобі із власних заощаджень, — запевнила мати, пригортаючи доньку. — Не можна розмінювати мільйонів на дрібнички, правда?

— Ти права, Маріє, — дідусь виглядав задоволеним таким рішенням. — Я знаю, що ти купиш Бубі черевики, бо незалежно від усього, ти людина честі.

Людина честі швиденько подалася до бару й витягла звідти велику пляшку старого «Бурбону».

— Це треба відзначити! — зворушено проказала мати. — Мені хочеться випити за здоров’я мого татка, — додала вона й ніжно пригорнулася до дідуся, який продовжував колупатися олівцем у другому вусі.

Порожня пляшка з-під американського віскі й хропіння, котре долинало зі спальні батьків, примусили Бубу збагнути, що родинний вечір тривав до світанку. Вона попленталася до кухні, заздрячи дідусеві, що жодний дзвоник на уроки не витягне його з теплої постелі й не примусить іти холодного ранку до пастки, сповненої самостійних, контрольних та нудних вправ. Сідаючи до столу, вона оцінила тактовність Бартошової, яка замість незручних запитань ставила перед нею різну смакоту з холодильника. Завдяки цьому Бубі не довелося думати про вчорашній день. Вона була голодна й невиспана. Крім того, її переслідувала вперта думка, що у вчорашній ейфорії й несамовитих радощах, у яких вона брала участь, завершився якийсь важливий, безпечний період родинного життя. А Буба ж мала радіти, що нарешті колесо фортуни зупинилося за її домашньою адресою.