Чтение онлайн

— Кіт пані Коропової не бездомний, — дідусь був чемпіоном з вигадування проблем.

— Нас цікавлять будь-які прояви знущання із тварин. І якщо така підозра виявиться слушною…

— Але як це довести? — дідусеві аж кортіло щось зробити. — Як переконати всіх, що бідний котик опинився в пазурах відьми?

— Ми ще цього не знаємо, — на думку дідуся, Буба була занадто спокійна. Він докірливо глянув на неї, немов спіймав на гарячому, як онука обрізає котові хвоста.

— Ти зрозумій, якщо ми негайно не займемося цією справою, живий кіт стане мертвим котом, і це буде, — він тицьнув на онуку тремтячим пальцем, — передусім на твоїй совісті.

Буба не збиралася мати на сумлінні якусь тваринку, тим більше маленького котика, якого їй удалося погладити, коли він учора на сходах терся об ноги нової хазяйки.

— Гаразд, піду, — вирішила Буба. — Якщо ти такий нетерплячий, я негайно це з’ясую. Але хочу, аби ти знав, що коли пані Коропова виносила кота на прогулянку, то зовсім не нагадувала відьму. Навпаки. Я вперше побачила, як вона всміхається.

— Ти краще подумай, як у неї все вивідати, — порадив дідусь із загадковим виразом обличчя. — Вона може тебе ошукати. Перевір, чи немає в неї знаряддя тортур. Наприклад, на кухні.

Сходи, що вели до квартири пані Коропової, того дня були для Буби, немов дорога до пекла. Вона йшла ними нескінченно довго, зволікаючи за будь-якої нагоди. А їх якраз не бракувало. Спершу Буба зупинилася біля дверей подружжя Місьорків. Звернула увагу па вишукану блискучу табличку, яка повідомляла, що тут, за тонкими сосновими дверима, живе двійко магістрів деревообробної промисловості. Буба скривилася. Подумала, що Місьорки трохи переборщили з інформацією, яка годилася б до автобіографій. Бо кого могло цікавити, що пані Місьорек із чоловіком найкращі роки свого життя віддали вивченню роботи на тартаку.

Буба пообіцяла собі, що на дверях її помешкання не буде табличок зі званням, професією, прізвищем, навіть вічка не буде. Жодної зайвої інформації. Ну, хіба що почепить табличку з написом «Буба».

За мить вона увійшла в густі джунглі. На вузенькому сходовому майданчику пан Копішко зібрав величезну колекцію фікусів та дифенбахій. Здавалося, будь-яка рослина, що перевищувала метр, виносилася із крихітної квартирки Копішків і залишалася в холодному кліматі коридорного Сибіру. Тут, у товаристві інших пальм-переростків, вона могла продовжувати своє зростання. Відтепер обмежене пасткою сходового майданчика. Продиратися крізь джунглі ставало дедалі важче, і Бубина родина вже замислювалася над тим, куди б перенести ці понурі фікуси.

Двері пані Коропової відрізнялися пишними дерев’яними інкрустаціями. «Є люди, котрі люблять показувати, що в них відсутнє уявлення, на що витрачати гроші», — повчально казав дідусь, коли повертаючись із прогулянки, зупинявся біля сусідчиних дверей, щоб перепочити. Зараз у цьому місці опинилася Буба, і теж намагалася перевести подих. Їй завадило скреготіння ключа в замку. Несподівано вона опинилася віч-на-віч із пані Короповою та її котом.

— З ним усе гаразд? — невинно запитала Буба, простягаючи руку, щоб погладити м’яку шерсть.

— Сама не знаю, — пані Коропова, зазвичай енергійна й упевнена жінка, виглядала занепокоєною. — Страшенно нявкає. Так пронизливо, ніби йому щось болить. Сьогодні ми переходимо на «Віскас», тому…

— І ви теж? — здивувалася Буба.

їй доводилося чувати, що власники котів стають схожими на своїх підопічних, але щоб настільки?!

— Але ж, Бубо, — заперечила пані Коропова, — так лише кажуть. Я намагаюся робити все, як радить ветеринар і книжка. А це означає, що мій котик повинен уже харчуватися більш різноманітно.

— Я й не думала, що ви любите котів… — ці слова, проказані вдавано байдуже, мали стати перевіркою для пані Коропової, і Буба перетворилася на слух й уважно спостерігала за сусідкою.

Пані Коропова спохмурніла.

— Я теж не думала, — невесело відказала вона. — Доки мені не подарували цього перса. Скажу тобі, Бубо, більше, — сусідка нахилилася до вуха дівчини. — Я органічно ненавиділа котячий сморід. Але зараз, — вона щосили пригорнула дарунок до грудей. — Зараз я б не дозволила його скривдити.

— То краще відпустіть його, — слушно порадила Буба, — бо він зараз задихнеться.

— Не бійся. Ми однаково любимо ласку, тож із нами все буде добре, — пані Коропова продемонструвала Бубі червону смужку ясен, яка видніла щоразу, коли сусідка намагалася посміхнутися, і Буба подумала, що вона її любить. Навіть дуже любить.

— Це твоя провина, дідусю. Викликаєш у мене недовіру до людей, і потім я виглядаю, як ідіотка.

— Ти пішла виглядати, як поводиться з котом пані Коропова, а не як ідіотка, — скаламбурив дідусь. — Тепер можемо бути спокійні, — ствердив він, запихаючись пластівцями.

— Спокійні?! — вигукнула Буба. — Пані Коропова любить цього кота! Я не пригадую, щоб мене хтось так притуляв, — схлипнула вона.

— Притуляли, притуляли, — дідусь поплескав онуку по щоці, — коли ти сама була маленьким кошеням, — посміхнувся до неї. — Ну, якщо так, то я йду до підвалу, — він згріб з пачки решту ласощів і рішуче підвівся.

— Акція «миска»? — пошепки запитала Буба, хоча вони були в кімнаті самі.

— Точно. Тепер пані Коропова мене не злякає. Можемо підгодовувати всіх навколишніх бездомних котів.

— За умови, що випросиш у Бартошової молока, — нагадала Буба про останню перешкоду.

— Вона мовчить, тож не втручатиметься, — запевнив дідусь і, ходою захисника диких тварин, рушив на штурм кухні.

У підвалі відгонило вогкістю, а брудна лампочка скупо освітлювала однакові похмурі двері.

Буба непокоїлася за здобуте молоко, яке в дідових руках аж ніяк не було в безпеці.

— Тут хтось є, — прошепотів дідусь, зупиняючись у вузькому переході.

— Хто тут? — долинув із глибини голос пані Коропової.