Бот
Шрифт:
Йому наснилася пустеля – високі сланцеві бескиди, які у світлі призахідних променів здавалися вилитими з бронзи, брудно-білі солончаки, сірі піщані дюни – і дивні біляві хлопчаки з багряно-чорними очима й абсолютно однаковими недобрими обличчями. Малюки обступали його, оточували з усіх боків і щось зловісно шепотіли. Переляканий Тіто, хоч як силкувався, не розумів, чого вони хочуть.
Тіто Мелендес не помер. Його навіть не знудило. Тільки на ранок, неначе з похмілля, дуже боліла голова. А ще Тіто почав чути голоси. Чи то пак один – черствий і шкарубкий, ніби крупнозернистий наждачний папір, – голос.
Той непривітний голос дер його зсередини і вдень, і вночі, наповнював брудом думки, а згодом заходився розказувати Тіто дуже дивні речі.
V
П’ятниця, 9 січня, 14:57 (UTC-5)
Ґуаякіль, Еквадор
– Ти точно в нормі?
– Так.
– Ти блідий, як поганка, Бенджі, і… і… – «І ще в тебе очі, як у вампіра, який не спав сто тисяч років», – подумав, але не наважився проказати вголос Тьяґо Лопес. – Іди додому.
Бенджамін Лусіано стояв на другому згори щаблі розсувної драбини. Суттєво вищий за середньостатистичного еквадорця – один метр і вісімдесят сім сантиметрів, – він майже черкав лисуватою маківкою бетонну стелю. Бенджі опустив електродриль «Hitachi» та сердито зиркнув униз:
– Ми не завершили!
Його почервонілі очі сльозилися.
Тьяґо знизав плечима і, відвертаючись, ледь чутно буркнув:
– Наче без тебе не впораюся.
Бенджамін почув напарника. Вмить йому аж язик засвербів нагадати, що востаннє, коли він залишив Тьяґо закінчувати роботу, наприкінці минулого серпня, відлучившись на півдня, щоб зустріти чотирнадцятирічну дочку, яка поверталася з дитячого табору в США, Тьяґо забув перевірити проводку, прокладену підлогою басейну в заміському особняку ґуаякільського судді. Будівельники встигли залити долівку бетоном і навіть частково вкрити її кахлями, перш ніж виявили, що з тридцяти шести розеток першого поверху працюють аж шість. Бенджаміну та Тьяґо довелося не просто колупати перфоратором бетон, але й за власні кошти замовляти з Італії нову плитку. Втім, Бенджамін не зронив ні слова. Страшенно боліла голова, він не мав сил, щоб…
знайди
…встрявати в суперечку.
Тьяґо длубався зі жмутком дротів для розеток біля підлоги. Бенджі підняв електродриль, щоб просвердлити черговий отвір під кріплення для лампи, і зціпив зуби ледь не до тріщин. Перед очима все пливло, до горла підступив гіркий клубок. «Мабуть, цього разу бісів Тьяґо має рацію», – подумав він. Бенджаміну було справді зле. Його нудило весь день; упродовж останніх двадцяти годин, від учорашньої вечері, він нічого не їв, пив лише воду, та й то невеликими обережними ковтками, оскільки, коли вливав у себе всю чашку, шлунок миттєво повертав усе назад.
знайди
Раптом запаморочення посилилося. Бенджаміна хитнуло, він уперся рукою в стелю, щоб не впасти з драбини.
Тьяґо Лопес крадькома спостерігав за напарником.
Бенджамін набрав у груди повітря, ще дужче стиснув зуби й увігнав свердло в бетон. Звук і вібрація тисячами розпечених голок угризлися в голову. Чоловіку здалося, наче хтось підпалив його волосся, тобто жалюгідні залишки волосся, які не випали до тридцяти семи років, після чого полум’я, ніби по бікфордових шнурах, опустилося до шкіри та продерлося крізь череп до мозку.
знайди його!
Свердло вискочило з отвору та дряпонуло по бетону. У почервонілі очі Бенджаміна посипалися скалки та бетонна крихта. Електрик несамохіть застогнав і відпустив палець; електромотор стих.
– Слухай, Бенджі, ти… – підвівся Тьяґо.
– Я зараз.
Бенджамін поклав інструмент на драбину, спустився і, намагаючись триматися рівно, пройшов до вбиральні.
У туалеті він присів навпочіпки перед унітазом. У шлунку не лишалося навіть натяку на неперетравлену їжу, проте позиви до блювання були настільки сильними, що Бенджамін усе ж спробував зригнути. Нічого не вийшло, стало тільки гірше. Із рота витекла тонка цівка гарячої та смердючої бронзово-сірої жовчі, а від напруження скрутило живіт і голова заболіла сильніше.
Бенджамін утерся долонею та прихилився до стіни.
– Прокляття, – проскрипів він, – більше ніколи в житті не доторкнуся до риби.
Лише від згадки про вчорашню вечерю в голові Бенджі щось розірвалося, і вбиральня закрутилася, мов центрифуга. Хоча, будемо відверті, Бенджамін Лусіано вже здогадувався, що причина того, що з ним коїться, не зовсім у рибі і мучиться він не через банальне харчове отруєння. Бенджамін відчував, що йдеться про щось набагато серйозніше, розумів, що він улип у щось паскудне, оскільки голос, який прорізався вчора, коли він, схилившись над умивальником, позбавлявся щойно з’їдених рибних котлет, нікуди не зник.
знайди та приведи
або вбий!
– Чого тобі треба?! – рявкнув чоловік і тут-таки злякався, у відчаї обхопив голову руками, збагнувши, що розмовляє сам із собою.
Гаразд, не зовсім сам із собою. У його голові щось було.
Голос назвав ім’я. Виразно та чітко.
– Я не знаю… уявлення не маю, хто це такий!
тоді вбий
убий убий убий!
В очах Бенджаміна розлилася темінь, наче те щось, що застрягло в наелектризованому мозку, харкнуло зсередини чорнилом.
Чоловік прикусив губу, важко підвівся і повернувся до кімнати, у якій разом із Тьяґо прокладав проводку. Не помічаючи вже не просто насторожено-співчутливого, а конкретно переляканого погляду напарника, він правою рукою взяв електродриль і поліз драбиною до стелі.
Бенджамін Лусіано зупинився на третьому знизу щаблі та, тримаючи дриль свердлом догори, натиснув на кнопку. Вж-ж-ж-ж… Кімнату заповнило в’їдливе дзижчання. Вібрація електроінструмента передалася з руки на тулуб, залоскотала діафрагму і через шию заповзла у голову. Біль став нестерпним. Бенджаміну здалося, мовби тепер палають не лише волосини на голові, але й нервові закінчення в усьому тілі, а його череп стискає розпеченою сіткою. Губи побіліли та скривилися.
убий убий убий його!
Більше не маючи сил терпіти, Бенджамін загарчав і зіскочив із драбини. Від поштовху драбина похилилася та гримнулася на підлогу. Пальцями лівої руки Бенджамін дряпав голову; права рука (палець – вж-ж-ж-ж-ж! – не відпускав кнопку) описувала кола у повітрі.
– Бенджі?
Бенджамін рикнув і втупився в напарника так, ніби бачив його вперше.
– Що з тобою, аміґо? – слова обривалися в горлі Тьяґо. Він ступив крок назад, а тоді інстинктивно потягнувся рукою до хрестика на шиї. – Свята Маріє, це… не… ти… – слова перейшли в булькотання. Тьяґо подивився на Бенджаміна, який одночасно був йому і босом, і другом, і несподівано збагнув, що перед ним щось невідоме, що Бенджаміна більше немає, що на його місці стоїть… стоїть… Тьяґо не знаходив слів, щоб описати потвору з кривавими очима, яка, ледь нагнувши голову, розглядала його. І не випускала з правої руки ввімкнений електродриль. – Бенджі… що з-з… т… твоїм-ми очим-ма?