Чтение онлайн

– Побачу, як розвиватиметься ситуація. Поліція нарешті отямилася й узялася за наведення порядку: в усьому місті – блокпости, будь-кого, хто поводиться неадекватно, хапають і тягнуть до мене, тож ситуація нібито стабілізується. Найважливіше – сьогодні до Інституту доправили майже вдвічі менше «сутінкових», ніж учора. Знаю, знаю, до вечора ще довго, але я маю причини для обережного оптимізму. Останнім привезли сорокарічного алкоголіка, який, скориставшись відсутністю людей на вулицях, розгромив винний відділ у супермаркеті. Його печінка нагадує мішечок із протухлим лайном, проте він не псих, точно не псих. Думаю, більшість «сутінкових» уже переловили. – (Або вони поховалися, як подумки вставила Лаура). – Якщо сьогоднішня тенденція зберігатиметься, тобто якщо прибулих хворих буде все менше, я без поспіху шукатиму причину спалаху. Якщо ситуація не змінюватиметься і мені щодня підкидатимуть кількадесят психопатів із піною на губах, я, напевно, наполягатиму на введенні загальнонаціонального карантину – доки не визначимо причину захворювання. Якщо ж ситуація раптово погіршиться… – чоловік провів короткими пальцями з акуратно обрізаними нігтями по зарослому підборіддю та знизав плечима, – …докладу всіх зусиль, щоб звалити з Еквадору до того, як закриють кордони.

Лаура кивнула. Схоже, не все так погано: Антоніо все ж усвідомлює, наскільки все серйозно. Жінка мовчала, й Арреола знову заговорив:

– Коли на тебе чекати? – кволо посміхнувся. – Чи ти вже передумала їхати?

– Дай мені трохи часу… День… Може, більше. Я зателефоную тобі.

– Добре.

Лаура скинула голову:

– Маєш які-небудь здогадки чи припущення стосовно того, що спричинило цю… е… епідемію?

– Ні, – зізнався Антоніо. – Про причину говорити зарано. Ми поки з анамнезом[24] не в змозі впоратись.

Француженка примружилась, потерла пальцями лоба, із шумом утягнула крізь стиснуті зуби повітря. Вона не знала, як пояснити Тоні, що про хворобу насправді не йдеться і, відповідно, не варто витрачати зусилля, щоб ідентифікувати те, чого немає.

– Треба знайти епіцентр, місце, звідки поширюється зараза, – сказала вона.

– У Міністерстві охорони здоров’я стверджують те ж саме. Я киваю на поліцію, поліція киває на мене, і ніхто з нас не…

– Ти не розумієш! – знову підвищила голос Лаура. Відчувалося, що їй непросто говорити, слова буквально в’язнули на губах. – Хай якими різними видаються твої пацієнти, чотири чи п’ять днів тому їх щось поєднувало. Має бути щось, що пов’язує їх, яка-небудь спільна активність, місце, де вони перебували, що-небудь іще, ну, я не знаю… Ти повинен це з’ясувати. Повір, існує точка, із якої все розходиться. І ти не уявляєш, Тоні, наскільки зараз важливо відшукати цю точку.

Антоніо уважно подивився на співрозмовницю:

– Чому в мене таке відчуття, що ти знаєш більше за мене? Ти щось недоговорюєш?

Лаура Дюпре відвела погляд і втупилася у світло-синю поверхню столу ліворуч від ноутбука.

– І не наближайся до них. Уникай контактів, – не піднімаючи очей, промовила вона. Антоніо Арреола несамохіть доторкнувся пальцями зіжмаканої пелюстки, що висіла під підборіддям. Краєм ока Лаура помітила порух. – Про пелюстку забудь, вона не допоможе, ніщо не допоможе, просто стеж, щоб на твоє тіло з їхніх тіл не потрапляла рідина.

– Е… – розтулив рота еквадорець.

Француженка рішуче мотнула головою, показуючи, що більше нічого з неї не витягнеш.

– Я зателефоную завтра, – і припинила розмову.

ХI

Остерігаючись, що заінтригований і, напевно, трохи наляканий Тоні Арреола надзвонюватиме їй, Лаура вийшла зі Skype, а згодом узагалі вимкнула комп’ютер. Їй потрібно було все обміркувати.

Отже, звідки?

Звідкіля взялася ця потвора?

Яким чином воно повернулося до нашого світу?

І чому Тимур? Навіщо воно кличе програміста, що мав лиш опосередкований стосунок до проекту «NGF»?…

Лаура запустила пальці в коротко обстрижене волосся й уперлася ліктями в стіл. Вона розгрібала завали в пам’яті, докопувалася до спогадів, яких стільки років уникала, подумки перебирала епізод за епізодом, але не могла збагнути, що пішло не так. Трохи більше ніж п’ять років тому її запросили на роботу консультантом до секретної лабораторії на півночі Чилі, де проводили експерименти над людськими немовлятами. На перший погляд Лаура здавалася абсолютно непотрібним, зайвим учасником проекту, однак саме вона першою виявила, що зі шматочків несвідомого в головах піддослідних малюків сформувалась і вирвалася назовні особлива форма свідомості, що вільно впливала на малюків, а отже, могла контактувати із зовнішнім світом. Лаура визначила цю надсвідому мислячу сутність як психоістоту. Психіатр швидко встановила, що спочатку психоістота за рівнем розвитку не відрізнялася від немовляти, іншими словами, не осмислювала себе та реальності своїх дій. Саме тому більшість учасників проекту (які вижили до того часу) називала цю ірраціональну форму свідомості безособовим воно. Воно любило дивитися на фрактальні малюнки. Та поза тим воно швидко навчалося, примусило частину піддослідних хлопчиків утекти, а згодом почало шантажувати й убивати.

«Але ж ми знищили психоістоту», – зауважила жінка.

І тут-таки чийсь безликий, але огидний голос у її голові заперечив: ви знищили не психоістоту, а ботів-малюків, чиїми головами та тілами воно користувалося для контактів із реальним світом.

«Гаразд, хай так, але ж ми знищили їх!»

Справді?Знищили? Ми? Хто це – ми?

Лаура скрипнула зубами. Малюки, яких утримували у другому інженерному корпусі лабораторного комплексу «NGF Lab», загинули. У цьому – жодних сумнівів. Лаура Дюпре – єдина, хто спромігся вціліти після нальоту американських бомбардувальників-невидимок. Утім, вона не була присутньою під час розстрілу останніх ботів, які розгулювали Атакамою. Жінка зморщила лоба, згадуючи. Перед бомбардуванням український програміст і той ґевал із Південно-Африканської Республіки вирушили в пустелю. Вони везли втікачам «троянського коня» – малюка зі вшитою в мізки підпрограмою для стимуляції центру задоволення в лімбічній системі (один раз запустивши програму, бот уже не міг припинити стимуляцію та продовжував очманіло вдовольняти самого себе до повного виснаження). Вони вірили, що «троянський кінь» передасть підпрограму іншим малюкам. Написаний українцем код не просто вгамовував ботів. Програма розривала зв’язок з психоістотою, виривала їхні голови з лап тієї жахливої форми надсвідомості, що з них же – з їхніх висушених електрошоком мізків – вилізла.

Ідея спрацювала. Тимуру та Хедхантеру вдалося нейтралізувати психоістоту, а потім по одному розстріляти ботів. Принаймні так вони їй сказали.

Справді?

«Навіщо їм брехати? Навіть якщо хтось із піддослідних малюків вижив, це не пояснює, яким чином психоістота пролізла в голови еквадорців, – міркувала психіатр. – Але чому саме зараз? Чому 2015-го, а не п’ять із половиною років тому? І чому воно кличе Тимура?»

Програміст спілкувався з психоістотою, спокусив її фракталами, а потім обманув, знешкодивши ботів.

«Що з того? Це нічого не пояснює. Воно повернулося, щоби просто поговорити?… Щоби помститися?…»

Від спогадів у Лаури розболілася голова. Вона неусвідомлено терла пальцями скроні та надбрів’я.

«Гаразд, мої мордування нічого не змінюють, – підсумувала жінка. – Треба думати, як діяти далі».

Варіантів було лише два. Перший: вона може вдати, що розмови з Тоні не було. Лаура сумнівалася, що зможе забути бесіду (глибоко в душі психіатр знала, що пам’ятатиме діалог до смерті), проте можна видалити акаунт у Skype, змінити адресу електронної скриньки та кілька місяців не дивитися телевізор, сподіваючись, що еквадорська проблема владнається сама собою. Це, певна річ, не означає, що проблема зникне, втім, можна принаймні спробувати. Це який-не-який, але все ж план.

А другий…

Ти справді вважаєш, що в тебе є варіанти? Гадаєш, удасться знову «врятувати світ», як це випадково трапилося в Атакамі 2009-го? Ти справді так вважаєш, Лауро?

Лаура замотала головою, женучи геть набридливий голос. Варіанти завжди є. Вона не уявляла, чим допомогти Антоніо Арреолі та ґуаякільській поліції, однак залишити все напризволяще не могла. Лаура зиркнула на мобільний телефон. Не на час, а на дату. 12 січня. Як давно все почалося? Антоніо казав про 8 чи 9 січня. Отже, щонайбільше п’ять днів тому. Психіатр не сумнівалася, що на цей момент ніхто – ні в Еквадорі, ні за межами країни – не усвідомлює, із чим насправді стикнулися жителі Ґуаякіля. І, напевно, загине не одна сотня, а може, й тисяча невинних людей, доки хтось усвідомить.