Чтение онлайн

«Захист поліції, — подумав Ральф. — Саме так це називається в теледетективах і саме про це йде зараз мова — захист поліції».

Ральф спробував обміркувати пропозицію, але занадто багато чого заважало; розрізнені думки так і плуталися у нього в голові. Капелюхи, лікарі, халати, газові балончики. Не кажучи вже про ножиці, що блиснули в запилених лінзах старенького бінокля. «Я кваплю себе щомиті, щогодини, встигнути б усе здійснити», — подумав Ральф, і одразу ж: — «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто нарікати на дрібниці?»

— Ні, — відповів Ральф.

— Що?

Ральф заплющив очі й побачив себе, як він набирає номер телефону, щоб скасувати візит до акупунктуриста. І знову повторилося те саме, чи не так? Так. Звичайно, він міг розраховувати на захист поліції від Пікерінґів і таких, як той, але передбачав, що все буде розвиватися інакше. Він це знав, відчував кожною клітинкою свого тіла, кожним ударом серця.

— Ви ж чули, — сказав він. — Мені не потрібна охорона.

— Але чому?

— Я можу подбати про себе сам, — відповів Ральф, поморщившись від помпезної абсурдності цієї заяви, яку він чув безліч разів у вестернах за участю Джона Вейна.

— Ральфе, мені неприємно першому повідомляти вам цю новину, але ви людина похилого віку. У неділю вам пощастило. Наступного разу удача може відвернутися.

«Мені не просто пощастило, — подумав Ральф. — У позахмарних далях у мене з’явилися друзі. Точніше слід було б сказати — сутності в позахмарних далях».

— Зі мною нічого не станеться.

Лейдекер зітхнув:

— Якщо передумаєте, подзвоніть мені, добре?

— Обов’язково.

— І якщо зустрінете Пікерінґа або неосяжних розмірів пані в окулярах з товстенними лінзами…

— Я вам подзвоню.

— Ральфе, будь ласка, подумайте й зважте все. Адже я кажу лише про хлопця, що буде супроводжувати вас на відстані.

— Готову булочку не спекти заново, — мовив Ральф.

— Що-що?

— Я сказав, що ціную вашу турботу, але наполягаю — ні. Я подзвоню вам.

Ральф акуратно поклав трубку. Можливо, Джон має рацію, а він збожеволів, — хоча Ральф ще ніколи в житті не почував себе настільки розсудливим.

— Утомлений, — повідомив він сонячній порожній кухні, — але при здоровому розумі. — Помовчав, а тоді додав: — До того ж майже закоханий.

Він посміхнувся й нарешті поставив чайник на газ.

Ральф допивав другу чашку чаю, коли згадав, що Білл написав у записці про вечерю. Одразу вирішив запросити Білла повечеряти в барі. І вони зможуть помиритися.

«Нам варто помиритися, — подумав він, — тому що в того лисого психа панама Білла, а це значить, що Білл у біді».

Є тільки те, що є зараз. Ральф узяв телефон і набрав номер, який він знав напам’ять: 941-5000. Телефон міської лікарні Деррі.

Чергова в приймальні з’єднала його з палатою № 313.

Утомлена жінка, що взяла трубку, виявилася Денізою Полгерст, племінницею вмираючого. Вона повідомила, що Білла в палаті немає. Близько першої прийшли ще четверо викладачів того часу, який вона охарактеризувала як «дядечкові дні величі», і Білл запропонував усім сходити на ленч. Ральф навіть знав, як саме його сусід це казав: краще пізно, ніж ніколи. То була одна з найулюбленіших приказок Мак-Ґоверна. Коли Ральф поцікавився, коли повернеться Білл, Деніза Полгерст відповіла, що скоро.

— Він мені так допоміг. Не знаю, що б я робила без нього, містере Роббінсе.

— Робертс, — поправив Ральф. — Білл дуже приязно відгукувався про містера Полгерста.

— Так, вони всі так вважають. Сподіваюся, він не говорив про його божевілля?

— Ні, — напружено відповів Ральф. — Білл написав, що вашому дядечкові дуже зле.

— Так. Лікар каже, що навряд чи він переживе нинішній день, але я чула цю пісню й раніше. Господи, прости, але іноді дядько Боб уявляється мені одним із оголошень розрахунково-видавничої палати — завжди обіцяють, але нічого не доставляють. Звучить жахливо, але я так утомилася, що мені вже однаково. Сьогодні зранку його відключили від системи життєзабезпечення — я не могла звалити всю відповідальність на свої плечі, тому й подзвонила Біллу, а він сказав, що саме цього хотів би дядько. Час Бобові почати дослідження інших світів, сказав він, карта цього світу вже доволі докладна. Хіба не поетично, містере Роббінсе?

— Так, але моє прізвище Робертс, міс Полгерст. Передайте, будь ласка, Біллу, що телефонував Ральф Робертс і просив його пере…

— Тому ми відключили систему, і я приготувалася, але він не вмер. Я не можу цього зрозуміти. Він готовий. Я готова, життя його добігло кінця… То чому ж він не вмирає?

— Не знаю.

— Смерть така дурна, — мовила вона ниючим неприємним тоном виснаженої, занепалої духом людини. — Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б уже звільнили з роботи.

Останнім часом думки Ральфа набули звички метатися, випускаючи багато чого з уваги, але цього разу вони негайно поспішили назад.

— Що ви сказали?

— Прошу? — Голос Денізи звучав здивовано, начебто і її думки витали десь далеко.

— Ви згадали про перерізання пуповини.

— Я нічого не мала на увазі. — Ниючі інтонації підсилилися… Тільки Ральф зрозумів, що це не ниття, а попискування, і воно лякало. Щось було не так. Раптом серце Ральфа забилося як скажене. — Я взагалі нічого не мала на увазі, — наполягала жінка, а телефон, який Ральф тримав у руках, офарбився в густий лиховісно-синій колір.

«Вона подумує вбити його, і не просто подумує — вона хоче покласти подушку дядькові на обличчя й у такий спосіб задушити його. Усе відбудеться швидко, думає вона, і стане звільненням. Усе нарешті скінчиться».

Ральф відтулив трубку від вуха. Синє світло, холодне, як лютневе небо, тоненькими промінчиками просочувалося крізь дірочки мікрофона.

«Убивство синє, — подумав Ральф, тримаючи трубку на відстані витягнутої руки й дивлячись широко розкритими, нерухомими очима на те, як сині промені, звиваючись, падають на підлогу. Чувся слабкий, стривожений голос Денізи Полгерст. — Ніколи не хотів знати нічого подібного, але однаково мені це відомо: убивство синє».