Чтение онлайн

Потім, коли вістря скальпеля розрізало матерію, Ральф розкрутив Атропоса, немов древній воїн пращу, кидаючи камінь, і викинув його крізь дверну пройму. Якби Атропос упав, він постраждав би не так сильно, але він не просто впав — він із гуркотом ударився об камінь, що лежав перед порогом, скрикнув від болю й опустився на коліна. На рожевому шовку почали розпускатися криваві квіти. Скальпель зник у прорізі. Ральф кинувся слідом за Атропосом, коли скальпель з’явився знову, розширюючи проріз, крізь який визирало перекошене обличчя істоти.

З носа Атропоса цибеніла кров, лоб і скроні також були обагрені кров’ю.

(— Припини! Попереджаю тебе, шот-таймере! Ти пожалкуєш, що взагалі з’явився на цей…)

Проігнорувавши погрозу, Ральф з усієї сили жбурнув Атропоса вперед. Руки карлика й далі були заплутані в спідниці, і він проїхав по підлозі обличчям. Крик болю й подиву вирвався з грудей Атропоса. Дивно, але десь глибоко в мозку Ральф почув нашіптування Луїзи, яка переконувала, що достатньо — цілком достатньо. Вона просила не вбивати цього психа, не завдавати болю істоті, яка щойно намагалася вбити її. Атропос хотів перевернутися на спину, але Ральф ударив його ще раз і притиснув коліном до підлоги.

(— Не рухайся, друже! Мені більше подобається, коли ти лежиш спокійно!)

Ральф глянув на Луїзу й помітив, що лють її минула так само раптово, як і прийшла, — немов каприз погоди. Наприклад, торнадо, що обрушився посеред ясного дня, зірвав дах із сараю, а потім знову зник. Луїза показувала на Атропоса:

(— У нього мої сережки, Ральфе. Цей злодій носить мої сережки.)

(— Я знаю. Бачив.)

Усмішка Атропоса зринула в розрізі шовку — то було обличчя найпотворнішої дитини в момент появи на світ. Ральф відчував, як під його коліном тремтять напружені м’язи спини огидного чудовиська, і згадав прислів’я: «Хто піймав тигра за хвіст, не зважиться відпустити його». Саме тепер, у підземному лігвищі, відчуваючи себе персонажем казки, придуманої безумцем, Ральф осягнув якийсь вищий сенс цього прислів’я. Раптова лють Луїзи й випадкове невідання Атропоса дозволили Ральфові принаймні тимчасово взяти гору. Питання, з яким не можна було зволікати, полягало в наступному: що робити далі?

Рука, що стискала скальпель, зробила змах, але удар виявився слабким і неприцільним. Ральф з легкістю ухилився. Схлипуючи й вивергаючи прокльони, але все ж не відчуваючи страху, Атропос знову накинувся на нього.

(— Дай мені лише встати, старий виродку! Дурний сивий шот-таймере! Зморшкуватий вилупок!)

(— Останнім часом я маю набагато кращий вигляд, друже! Хіба ти не помітив?)

(— Підар! Чокнутий шот-таймере! Ти ще пожалкуєш! Покаєшся!)

«Ну, що ж, — подумав Ральф. — Принаймні, він не проситься. Я очікував, що тепер він буде благати мене».

Атропос продовжував орудувати скальпелем. Ральф спокійно завдав йому кілька слабких ударів, потім однією рукою схопив за горло розпростерту на підлозі істоту.

(— Ральфе! Ні! Не треба!)

Він похитав головою, не розуміючи, що виражає його жест: роздратування, впевненість чи те й інше воднораз. Доторкнувшись до Атропоса, Ральф відчув, що той весь тремтить. Лисий лікар хрипло скрикнув, але Ральф не забрав руку, намагаючись стиснути горло супротивника й не дивуючись тому, що не може цього зробити. А проте, хіба не говорив Лахесіс, що тільки шот-таймер може протистояти волі Атропоса? Але яким чином? Атропос мерзенно захихикав.

(— Будь ласка, Ральфе! Не вбивай його! Давай заберемо мої сережки й підемо!)

Атропос скосив очі на Луїзу, потім звернувся до Ральфа Робертса:

(— Невже ти вважаєш, що можеш убити мене, шот-таймере? Подумай як слід.)

Ральф так не вважав, але він хотів переконатися.

(— Життя — підступна штука, Шотті. Чому б тобі не віддати мені персня? Однаково рано чи пізно я заберу його).

(— Та пішов ти…)

Дешева перепалка. Але головне питання так і залишилося без відповіді. Як же він повинен вчинити з цим чудовиськом?

«Що б там не було, ти не можеш діяти, поки за твоєю спиною стоїть Луїза, — порадив голос, не зовсім схожий на шепіт Керолайн. — Вона була прекрасна у своїй люті, але тепер лють минула. Луїза занадто м’якосерда для того, що буде далі, Ральфе. Тобі необхідно випровадити її звідси».

Ральф повернувся до Луїзи. Її очі були напівзаплющені, вона в будь-який момент могла обпертися на стіну й так заснути.

(— Луїзо, я хочу, щоб ти пішла звідси. Негайно. Піднімися нагору і почекай мене під де…)

Мигнув скальпель, Атропос мало не зрізав Ральфові кінчик носа. Ральф відхитнувся, його коліно заковзало по шовку. Атропос потужним ривком звільнився, але в останній момент Ральфові вдалося вдарити карлика по голові ребром долоні й знову притиснути коліном до підлоги.

(— О! О! Припини! Ти ж уб’єш мене!)

Ральф, не звертаючи уваги на стогони Атропоса, глянув на Луїзу:

(— Іди, Луїзо! Я теж скоро піднімуся!)

(— Навряд чи без сторонньої допомоги я зможу здолати сходи! Я така слабка).

(— Зможеш. Ти мусиш піднятися, і ти це зробиш.)

Атропос, притиснутий до підлоги коліном Ральфа, знову поворухнувся. Але для звільнення цього було зовсім недостатньо. Час мчав зі скаженою швидкістю, у цей момент справжнім ворогом був час, а не Ед Діпно.

(— Мої сережки…)

(— Обіцяю, я принесу їх, Луїзо.)

Величезним зусиллям волі Луїза випрямилася й уважно подивилася на Ральфа:

(— Не треба вбивати його, Ральфе, навіть якщо ти й мусиш. Це не по-християнському.)

«Зовсім не по-християнському, — погодилося маленьке дурненьке створіння в його голові. — Не по-християнськи, а проте… Я не хочу втрачати переваги й чекати».

(— Піднімайся, Луїзо. Я сам вирішу, що з ним робити).

Жінка сумно подивилася на Ральфа:

(— Нічого не зміниться. Навіть якщо я попрошу тебе не вбивати його, правильно?)

Ральф, подумавши, похитав головою:

(— Ні. Але я обіцяю тобі, що буду лише захищатися. Цього достатньо?)

Луїза кивнула:

(— Так. Можливо, я зможу піднятися нагору, якщо буду йти повільно й обережно… Але як же ти?)