Чтение онлайн

Ральф пригадав випадок зі свого життя, коли він впадав в емоційний ступор; весь день він почував себе чудово… Але без жодної видимої причини його раптом охоплювало полум’я, і одразу виникало почуття втрати, катастрофи. Потім прийшло відчуття безглуздості всього, що відбувається, — воно ніяк не було пов’язане з поточними подіями, але не втрачало від цього своєї потуги, і тоді хотілося лише одного: заховатися в ліжко і вкритися з головою. «Можливо, оце й викликає подібні почуття, — подумав він. — Якесь величезне скупчення смертей, передчуття нещасть, що розкинулося, немов тент для банкету, витканий із павутини й сліз замість тканини й канатів. На нашому рівні шот-таймерів ми не бачимо його, але відчуваємо. Так, відчуваємо. А сьогодні…»

А сьогодні це щось намагається висмоктати їх до дна. Можливо, незважаючи на побоювання, вони з Луїзою не вампіри, але це щось виразно існувало. Саван був уповільненим, напівусвідомленим життям, і він постарається висмоктати з людей усе, якщо вони дозволять йому.

Луїза спіткнулася, і Ральфові довелося докласти чимало зусиль, щоб не дозволити їй упасти. Потім Луїза підняла голову (дуже повільно, немов її волосся було занурене в цемент), приклала руку до губ і різко вдихнула повітря, одночасно спалахуючи. В інший момент Ральф не помітив би цього слабкого спалаху, але тільки не тепер. Вона ковзнула нагору. Трохи. Для підживлення.

Він не бачив, як Луїза заглибилася в ауру офіціантки, але тепер усе відбувалося в нього на очах. Аури телевізійників нагадували маленькі яскраво забарвлені японські ліхтарики, що хоробро світили в сутінку величезної печери. Тепер від одного з них відокремився щільний потік фіолетового — від Майкла Розенберга, бородатого оператора, якщо бути точним. Дюймів за два від обличчя Луїзи потік розділився надвоє — верхня хвиля роздвоїлася й прослизнула в ніздрі, а нижня через відкриті губи увійшла в рот. Крізь м’язові тканини Ральф бачив слабке сяйво, що висвітлило Луїзу зсередини, роблячи її схожою на ліхтар з гарбуза з отворами для очей, носа й рота.

Вона перестала чіплятися за руку Рапьфа, зник тиск її ваги. А за мить фіолетовий потік світла розчинився. Луїза оглянулася. Воскові щоки її злегка порожевіли.

— Уже краще — набагато краще. А тепер ти, Ральфе!

Ральф і далі вважав це злодійством, проте знав: якщо він не підживиться, то впаде від виснаження. Він відчував, як залишки енергії, запозиченої в хлопчика у футболці із зображенням групи «Нірвана», випаровуються крізь шкіру. Склав долоню трубочкою навколо рота й ледь-ледь повернувся вліво в пошуках цілі. Конні Чанґ наблизилася до нього на кілька кроків, розглядаючи плакат, що звисав з навісу над входом, вона розмовляла з Розенбергом (той не виказував жодних ознак дискомфорту від впливу Луїзи). Не роздумуючи, Ральф різко вдихнув.

Аура Конні Чанґ була того ж милого молочного відтінку весільного вбрання, що й аура, яка оточувала Елен і Наталі під час їхнього візиту до Ральфа в компанії з Ґретхен Тіллбері. Замість променя світла від аури Чанґ відокремилася довга пружна стрічка. Ральф майже моментально відчув, як сила наповнює його, виганяючи ниючу напруженість у суглобах і м’язах. До того ж він знову міг ясно мислити. Немов йому промили мізки від бруду.

Конні Чанґ замовкла, глянула в небо, потім відновила розмову з оператором. Ральф оглянувся довкола і помітив стривожений погляд Луїзи.

— Краще? — прошептала вона.

— Набагато, — так само тихо відповів він, — але однаково процедура неприємна.

— Мені здається… — Погляд Луїзи впав на щось біля вхідних дверей будинку Громадського центру. Скрикнувши, вона відсахнулася, її очі мало не вилазили з орбіт. Ральф простежив за поглядом Луїзи, й у нього перехопило подих.

Проектувальники намагалися зм’якшити враження від важких цегляних стін будинку, висадивши по периметру вічнозелений чагарник, який дуже розрісся, займаючи тепер майже всю смужку трави. У кущах копошилися величезні жуки, що нагадували доісторичних трилобітів. [49] Вони видряпувалися один на одного, зіштовхувалися головами, іноді вдаряли один одного передніми лапками, немов олені-самці у шлюбний період. Жуки здавалися яскравими, як намальовані на тарілці пташки, але було в них щось примарне й нереальне (і, на думку Ральфа, безмозке), незважаючи на розмаїтість барв; неймовірно яскраві й одночасно ефемерні, вони сприймалися як дивні жуки-світлячки.

«Але ж це не ті. Ти знаєш, що це таке».

— Гей! — крикнув Розенберг, обернувшись, як і інші, в їхній бік. — 3 нею все гаразд, приятелю?

— Так, — відгукнувся Ральф. Він швидко опустив притиснуту до губ долоню. — Просто…

— Я побачила мишку, — втрутилася Луїза, безумно посміхаючись і являючи собою яскравий приклад «нашої Луїзи». Вона вказала на кущі ліворуч від вхідних дверей, палець її ледь помітно тремтів. — Мишка прошмигнула отуди. Боже, яка вона була жирна! Ти бачив, Нортоне?

— Ні, Еліс.

— Побудьте тут, пані, — сказав Майкл Розенберґ, — і ви побачите ще багато цікавого. — Почувся уривчастий, вимучений смішок, потім оператори знову приступили до своєї роботи.

— Боже, Ральфе! — прошептала Луїза. — Ці… Це щось…

Він стиснув її долоню:

— Заспокойся, Луїзо.

— Вони знають, правда? Саме тому вони тут. Вони немов стерв’ятники.

Ральф кивнув. Тим часом кілька жуків, що з’явилися на верхівці куща, заходилися безцільно дряпатися по стіні. Рухалися вони з ледачою повільністю сонних осінніх мух, залишаючи за собою тоненькі різнобарвні сліди. Інші жуки плазували по траві під кущами.

Один з місцевих телекоментаторів рушив у бік галявинки, що кишіла паразитами, і коли він повернув голову, Ральф упізнав Джона Кіркленда. Він розмовляв з гарненькою жінкою в одному з тих «могутніх» ділових костюмів, які Ральф — за нормальних умов — вважав доволі сексуальними. Швидше за все, жінка була продюсером Кіркленда, і Ральф подумав, чи не зеленіє аура Лізетт Бенсон, побачивши цю жінку.

— Вони йдуть до тих жуків! — люто прошептала Луїза. — Нам треба зупинити їх, треба!

— Ми нічого не будемо робити.

— Але…

— Луїзо, не станемо ж ми шаленіти з приводу жуків, яких ніхто, крім нас, не бачить. Це може закінчитися для нас гамівними сорочками. До того ж жуки тут не заради них. — Помовчавши, він додав: — Сподіваюся.

Вони спостерігали, як Кіркленд і його звабна супутниця наблизилися до газону… і опинилися в желеподібному збіговиську трилобітів. Один з них піднявся на начищену туфлю Кіркленда, завмер на секунду, тоді подряпався по штанині.

— Та начхати мені на Сьюзен Дей, — говорив Кіркленд. — Головне тут — Центр допомоги жінкам, а не ця пані й заплакані тітки з жалобними пов’язками на рукавах.