Берестечко
Шрифт:
І кожен тягне тебе, душогуб, —
за руки — Річ Посполита з царем,
азіяти — за п'яти.
Литва — за чуб.
Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!
А кожен катюга мій — масткослов.
Долоні мої процвяховані ятряться.
а пси шолудиві злизують кров.
Я воскресаю і знову гину.
Несу свій хрест на свої Голгочі
А цар стромляє мені у спину
Свої двойлезі каправі очі.
Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з'їсти
і пощасливити кожен трутень!
Коси наші неклепані, діти наші неплекані
Горе на нашу голову зайди ці прителепані!
Чекайте,
за муку мою страсну,
за те, що в неволі клякну —
ох же ж і встану, ох і струсну,
ох же ж об землю і хряпну!
ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:
— Чого ти кипиш від люті?
Я ж тебе не продав у Стамбул.
То й сиди собі, слухай лютню,
кури турецький штамбур.
Може, холодно? Не соромся.
Гурій досить в цьому раю.
Ось єгипетська, он — саронська,
Або, може, хочеш свою?
То бери, іще не почата.
Дика дуже, та в тому й смак.
Що за стегна! Які очата!
Що, ти плачеш? Оце так так!
Гетьман плаче. Вона ж не перва.
Тут таких у кожнім селі.
Ти ж, Богдане, із того дерева,
з якого ріжуться королі!
Ти Хмельницький, а я Гірей.
Із неволі нема дверей.
Тут господар — хто поборов.
Заплатиш викуп —
та й будь здоров.
ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,- ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
Розбите військо? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тільки кликнув.
Тепер кому я хто, ціна мені калим.
Пошлю до сина. З прикрої нагоди.
Нехай поможе. Гроші немалі.
Боровся за свободу, не виборов свободи,
тепер плати за право ходить по цій землі.
АЛЕ ЧОМУ?! З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?
Він за два дні міняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небі зоряно і птично.
На цілий степ велика виднота.
А може, й справді їм було незвично —
такі ліси, такі тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мій Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!
З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.
Хіба з добра покликав я орду?
Я біля нього — як на прив'язі,
усе якоїсь пастки жду.
То він ці села кров'ю заскородить.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, він знає, що він робить, —
якщо побіг, то він уже біжить.
Татари — ні. Народ не зрадить зроду.
їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.
Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців —
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.
ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ, ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили над ним перемоклу в полі солому.
Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.
Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"
І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.
ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ. МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.
Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.
Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.
І від голосу волі лишилася тільки луна.
І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, він мене держав
почесним гостем, тільки під сторожею.
А що найгірше — не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади —
мою печать, бунчук і булаву.
Ото наглузувалися вельможні!
Дісталось їм шатро у килимах,
залізом ковані шкатули подорожні,
і всі листи, і срібний каламар…
ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ МОЇ СКРОНІ.
Всього в житті траплялося мені.
Був у тюрмі. В турецькому полоні.
Але в такій безвиході ще ні.
МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.
Щоб втрапить до таких тенет!
…Жіноцтво носить різні вина.
Гірей покльовує шербет.
На нього глянути — не скучиш.
Як чорт кощавий на корчі,
в сорочці чорній аж лискучій,
у пурпуровій опанчі.
Сидить в кальяні як в тумані.
Намет шовками ворушкий.
Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.
І золотом розшиті подушки.
Либонь, сутужно небораку.
Серед наложниць і дружин —
він як суха голівка маку
серед настурцій і жоржин.
Чого ж ти возиш їх з собою,
гаремник, цап гірський, бабій!
Щоб навтішатись після бою?