Чтение онлайн

— Пийте, — звелів він, передаючи її нам.

Ми напилися.

— Пийте ще, — наказав він. — Це заощадить воду в бурдюках. І намагайтеся до заходу сонця більше не пити.

Він перевірив попругу на мехарі.

— Усе гаразд, — пробурмотів він. — Отже, за дві години світатиме, треба, щоб ви зникли з поля зору.

Якесь дивне хвилювання охопило мене тієї знаменної миті. Я підійшов до таргійця і взяв його за руку.

— Сегеїр-бен-Шейх, — тихо сказав я. — те, що ти робиш… Чому ти робиш це?

Він відступив, і я побачив, як спалахнули його глибокі темні очі.

— Чому? — перепитав він.

— Так, чому?

— Пророк, — статечно повів він, — дозволяє правовірному бодай раз у житті дати волю своєму милосердю над обов’язком. Сегеїр-бен-Шейх скористався цим дозволом задля того, хто врятував йому життя.

— І ти не боїшся, що, повернувшися до своїх, усе розповім, викажу таємницю Антінеї?

Він заперечно похитав головою.

— Я цього не боюся, — відповів з іронією. — Ти, сіді лейтенанте, не зацікавлений у тому, щоб твої земляки довідалися, як помер сіді капітан.

Я затремтів, почувши цю логічну відповідь.

— Можливо, я припустився помилки, — додав таргієць, — що не вбив малу… Але вона кохає тебе. Вона нічого не скаже. Їдьте, скоро настане день.

Я хотів потиснути руку цьому дивному рятівникові, але він знову ухилився.

— Не треба дякувати мені, я роблю це задля самого себе, щоб здобути божу милість. І затям: я більше ніколи не зроблю цього, ні для когось іншого, ні для тебе.

І коли я зробив жест, щоб переконати його в помилковості такої думки, він сказав глузливим тоном, який і досі звучить у моїх вухах:

— Не переч. Не переч. З цього вчинку матиму користь я, а не ти.

Я дивився на нього, не розуміючи.

— Не ти, сіді лейтенанте, не ти, — провадив він далі твердим голосом, — бо ти повернешся, і тоді не розраховуй на послужливість Сегеїр-бен-Шейха.

— Я повернуся? — тремтячи пробурмотів я.

— Повернешся, повернешся, — сказав таргієць. Він стояв, наче темна статуя, на тлі сірої скелі.

— Ти повернешся, — повторив він, підвищивши голос. — Марно втікаєш. Помиляєшся, сподіваючись побачити світ тими самими очима, що й тоді, коли полишив його. Відтепер тебе повсюди переслідуватиме єдина думка, і одного дня, може, через рік, п’ять чи шість років, ти повернешся тими коридорами, якими тепер ідеш звідси.

— Замовкни, Сегеїр-бен-Шейх! — пролунав схвильований голос Таніт-Зерги.

— Сама замовкни, мала негіднице! — сказав Сегеїр-бен-Шейх.

Він усміхнувся.

— Ач, мала боїться, бо знає, що я кажу правду, бо їй відома одна історія, історія лейтенанта Гіберті.

— Лейтенанта Гіберті? — запитав я, відчуваючи, як піт зрошує мої скроні.

— Це був італійський офіцер. Я зустрів його між Ратом і Радамесом вісім років тому. Сталося так, що кохання до Антінеї не відвернуло його від любові до світу. Він спробував утекти, і це йому вдалося, не знаю, як саме, бо я не допомагав. Він повернувся на батьківщину. Так от, слухай: через два роки, день у день, я вирушив на пошуки і знайшов перед північним земляним валом знедоленого, пошарпаного, напівмертвого від утоми й голоду чоловіка, який марно шукав входу сюди. Це був лейтенант Гіберті, який повернувся. Тепер він у ніші номер 39 у залі з червоного мармуру. — Таргієць тихенько засміявся. — От така історія лейтенанта Гіберті, що тебе цікавила… Але годі. Вилізай на свого верблюда.

Я скорився, не вимовивши й слова. Таніт-Зерга сіла позаду, міцно стиснувши мене своїми рученятами. Сегеїр-бен-Шейх тримав повід верблюда.

— Іще одне слово, — мовив він, вказуючи на південь, де на фіалковому небі на обрії видніла чорна пляма. — Бачиш той гур [60] : це ваш напрямок. До пагорба тридцять кілометрів. Ви повинні дістатись туди на світанку. Отже, зазирай у карту. Другий орієнтир також зазначено. Якщо не відхилятимешся від цього напрямку, ви через вісім днів будете на березі Телемсі.

Довга шия верблюда витягнулася — з півдня повіяв гарячий вітер пустелі. Таргієць відпустив повід тварини і зробив широкий жест:

— Тепер рушайте.

— Дякую, — сказав я йому, обернувшись у сідлі. — Дякую, Сегеїр-бен-Шейх, і ПРОЩАВАЙ.

Уже здалека я почув його відповідь:

— ДО ПОБАЧЕННЯ, лейтенанте де Сент-Аві!

Протягом першої години нашої втечі дебелий мехарі Сегеїр-бен-Шейха віз нас із шаленою швидкістю. Ми здолали щонайменше п’ять льє. Напружено вдивляючись у далечінь, я правив твариною в бік вказаного таргійцем пагорба, вершина якого виростала на тлі неба, що світлішало.

Від швидкої їзди аж у вухах свистіло. Праворуч і ліворуч вітерець куйовдив жмути темної, висохлої трави.

Порив вітру доніс голос Таніт-Зерги.

— Зупини верблюда. Спочатку я не зрозумів.

— Зупини його, — повторила вона.

І її рука несамовито стиснула мою правицю. Я скорився. Верблюд неохоче почав сповільнювати свій біг.

— Послухай, — сказала дівчина.

Спочатку я не почув нічого. Потім позаду нас донісся слабкий шурхіт.

— Зупини верблюда, — звеліла Таніт-Зерга. — Не треба ставити його на коліна.

Тієї ж миті щось невеличке сіре вискочило на мехарі. І він побіг ще хутчіше.

— Дай йому волю, — сказала Таніт-Зерга. — Це скочила Гале.

Я відчув під рукою клубок скуйовдженого смуху. Мангуста бігла за нами й наздогнала. Тепер це славне засапане звірятко поволі заспокоювалося.

— Я щаслива, — прошепотіла Таніт-Зерга.

Сегеїр-бен-Шейх не помилився. На світанку ми огинали пагорб. Я озирнувся. Тепер Атакор здавався мені страхітливим хаосом посеред імли, яку розсіював світанок.

Між гостроверхими скелями годі було вже розпізнати ту, де Антінея все ще задумувала свої шалені лиходійства.

Ти знаєш, що таке Тенезруфт? «Переважно плато», ненаселена країна спраги й голоду. Ми рушили тією частиною пустелі, яку Дювейр’є називає Південним Тасілі і яка на карті Міністерства праці має таке втішне означення: «Скелясте плато, позбавлене води й рослинності, непридатне для життя людини й тварини».

Здається, окрім, можливо, кількох районів Калахарі, немає нічого страшнішого за цю кам’янисту пустелю. О!