Чтение онлайн

Особливо часто таке траплялося на уроках Ганни Павлівни… Одного разу я нібито перебував на човні «Свята Марта», керівництво яким узяв на себе після загибелі капітана Соверсена.

І саме в ту саму мить, коли озвірілий шкіпер Біллі Бом в оточенні кількох покидьків підбирався до мене з кинджалом, а за моєю спиною було лише троє вірних людей (серед них і Пашка)…

Цю шалену мить протистояння увірвав дикий лемент:

— Арсене! Арсене!

Я ледь устиг пожбурити свою «наваху» в жирний тулуб Біллі, як мене вже смикала за вухо Ганна Павлівна, приказуючи:

— Давай щоденника! Завтра без матері не приходь!

Лише краєм внутрішнього зору, перед тим, як повернутися до реальності, я встиг помітити, як осіло на закривавлену палубу тіло мого ворога.

А його прибічники кинулися на нас із ще більшим лементом, ніж здійняла Ганна Павлівна.

Але чим усе це скінчилось, на жаль, я так і не встиг побачити. Довелося дістати щоденника і подати його вчительці…

Тепер же, посеред поля, я уявив дещо інше, цілком правдоподібне — як цією ж дорогою ходили мої предки. Макар… Арсен… Чи мій прадід Микола, який загинув на Другій світовій війні зовсім молодим…

Що бачив кожен з них?

Про що думав?

Чого хотів?

Я мушу це відчути хоча б тому, що ця пам’ять, яка живе десь на денці мене, набагато реальніша, ніж мої марення про капітанство на «Святій Марті»!

А що я знаю про них? Нічого. Крім того, про що розповідав дідусь Олег: я трохи подібний до свого тезки, прапрадіда Арсена.

Але яким він був? Невже він міг скоїти такий страшний злочин? А може, він був розбійником? Може, моя погана поведінка в школі — спадковість?

Можливість знайти відповіді на ці запитання дуже підбадьорила мене, і я пішов ще швидше. Хоча не бачив цій дорозі між соняшниками ані кінця, ані краю.

Раптом далеко позаду почув якесь гурчання.

Озирнувся.

Сонце сліпило очі.

Ледве розгледів, як на звивистій нерівній дорозі здіймає пил щось подібне до мотоциклу. Придивившись уважно, зрозумів, що це мопед. Або, як кажуть, «дирчик»! Він мчав на всій можливій для себе швидкості, причому саме в мій бік. Це була удача. Я зупинився і вирішив почекати. Раптом якась добра душа візьме мене на «борт».

Мопед наближався — але в такій щільній куряві, що годі було уявити, хто сидить за кермом. Зупинився просто перед моїм носом. Водій загальмував надто різко, і з-під коліс здійнялася величезна хмара. Я закашлявся, намагаючись роздивитися, хто це.

А це був худорлявий хлопець у тільняшці й обрізаних вище колін джинсах. На обличчі — масивні мотоциклетні окуляри, що закривали більше ніж півобличчя. З-під бейсболки, вдягненої козирком назад, виглядав світлий короткий «хвіст». На руках — потерті шкіряні рукавички з обрізаними пальцями, на ногах —

стоптані кросівки. У вусі — майже так само, як у мене, — стирчало кілька кульчиків.

Кілька секунд їздок так само прискіпливо оглядав мене.

— Ти не місцевий, — нарешті промовив він трохи хриплуватим голосом.

Це було й так зрозуміло.

— А ти місцевий? — запитав я.

— Я — так, — відповів водій, не знімаючи окулярів. — Підкинути?

Я нічим не виказав радості від його пропозиції. Відповів спроквола:

— Можна…

Водій кивнув собі за спину — мовляв, сідай.

Я ніколи ще не катався на мопеді. Лише мріяв про нього.

Заліз на сидіння.

— Тримайся! — наказав хлопець.

Він узагалі був небагатослівний. І це мені подобалося. Я вхопив його за плечі. Мотор загурчав, і ми помчали.

Соняшники застрибали перед моїми очима І понеслись повз нас, мов скажені. Знову здійнялася курява. Цей хлопець добре знався на швидкісній їзді! Часом мені здавалося, що він навмисне потрапляє колесами на нерівності дороги, в’їжджає на пагорби, щоб потім щодуху знестися з них, як це роблять на змаганнях справжні байкери. Відверто кажучи, такі перегони, особливо, якщо не бачиш дороги і сидиш на задньому сидінні, були не дуже приємними.

— Нормальок? — лише раз гукнув до мене хлопець, повертаючись і лоскочучи мене своїм «хвостом».

— Ага! — гукнув я, подумавши, що скажений водій, певно, чекає від мене благань їхати повільніше.

Не дочекається.

їхали ми доволі довго. У мене почали клацати зуби, і я весь час боявся натрапити ними на власний язик і відкусити його. Тому під кінець перегонів у мене аж щелепи звело.

Нарешті вдалині виринули сільські обійстя. Не доїхавши до першої хати, водій круто розвернувся (я ледве втримався!) і заглушив мотор.

Я відчув, що мої ноги затерпли. Але, не змигнувши оком, спробував зіскочити зі свого місця. Зіскочив і… впав.

Хлопець теж зліз зі свого сталевого коня, засміявся і подав мені руку. Я зробив вигляд, що не бачу її, і підвівся сам.

— А ти молоток! — плеснув мене по плечі хлопець і зняв окуляри.

За ними — бейсболку і витер нею спітніле чоло.

— Ти теж, — сказав я і закляк: переді мною стояла дівчина!

Вона прочесала п’ятірнею своє скуйовджене волосся, щільніше затягла гумку на «хвості» й стягла з рук шкіряні рукавички.

Знову простягла мені руку. Але цього разу для привітання:

— Айрес!

Вочевидь, це було її ім’я. Я зробив вигляд, що нічому не дивуюсь, і потис її руку, назвавши себе.

— А що це за ім’я? — не втримався від цікавості.

— Взагалі, мене звуть Олександрою, — сказала дівчина. — Але коли я отримуватиму паспорт, попрошу, щоб у ньому записали «Айрес». Знаєш чому?

Звідки ж я міг це знати.

— А тому, — вела далі дівчина, — що коли я виросту, то поїду до Буенос-Айресу, до Аргентини. Тому і «Айрес». Мене тут уже всі так називають. Спершу так мене називали вдома, потім — дражнили в школі, а тоді я й сама звикла. Мені подобається. На конкурсі я краще за всіх танцювала «ламбаду»! Усьок?