Чтение онлайн

Деякі покірно скаржилися на свою долю:

— Добрий дух покинув серця білих людей.

— Аллах відвернувся від нас.

Але серед таких слів чулися і заклики до боротьби.

— Ніколи аллах не радив терпіти насильство чужоземців. Навпаки, він наказує вести боротьбу з ними. Ми самі повинні об'єднатись, і тоді аллах допоможе прогнати чужоземців. Для цього існує партія Сарекат-Райят [12] . Якби ми всі вступили в цю партію, тоді одним махом визволилися б від чужоземців.

Дехто зацікавився, почав питати, де і як можна записатись у партію Саракат-Райят. Але знайшлися люди, які пішли ще далі.

— Самої незалежності від білих мало. Подивіться навколо і ви побачите, що й «свої» так само знущаються з нас. Ні, для нас свої тільки ті, хто працює, як і ми, а хто п'є нашу кров — усі чужі, яка б шкіра в них не була, біла чи темна.

Цікаво було чути такі слова під екватором, серед напівголих «дикунів». Навіть сюди дійшли комуністичні ідеї! А панові Більбо і не снилося, що у нього на плантації невільники говорять такі речі. Він, як і вся Європа, звик вважати яванців «найтихішим і найспокійнішим народом у світі».

Скоро минуло півгодини, і знову почалася тяжка робота. Але ось на небосхилі стали збиратися хмари. Загримів грім, замиготіла блискавка. Наближався екваторіальний дощ, той дощ, який ллє, наче з відра, та буря, яка перетворює день у ніч.

— От невчасно цей дощ, щоб йому!.. — лаялись наглядачі.

— Браття, яке щастя — дощ! — раділи робітники.

І дощ почався. Гримів грім, спалахувала блискавка, з неба лилися потоки, забурлили рівчаки. Наглядачі сховалися під деревом, а робітники лишилися на полі. Але ж зате як добре вони відпочили! За роботу взялися тільки через годину.

О шостій, коли було зовсім темно, вони повернулися у свої бараки. Ці бараки замість місця відпочинку скоріш можна було назвати місцем страждань. Низькі, без вікон, вони мали кілька поверхів-полиць, і коли робітники зайняли свої місця, то приміщення стало схожим на величезну скриню, від підлоги до стелі забиту людьми.

Місцеві робітники дуже часто просилися на ніч додому, але їх не пускали, бо зранку краще було гнати на роботу всіх разом.

Наступного дня, під час перерви, на полі з'явився сам Більбо. З ним був поліцейський і чоловік двадцять нових робітників.

Більбо наказав усім робітникам зібратися до нього. Поліцейський витяг папір і викликав на прізвище чоловік двадцять робітників.

— Ви члени Сарекат-Райяту? — грізно запитав він.

— Ні, ні, — почулися злякані голоси.

— Що! Ще й обманювати хочете! — тупнув ногою поліцейський. — Зараз же забирайтеся геть під три вітри, поки я вас не заарештував!

Робітники постаралися щезнути, радіючи, що справа скінчилася хоч так. Замість них до роботи стали нові.

— Запам'ятайте добре і ви всі, — сказав Більбо, — що так буде з кожним, хто входитиме в різні розбійницькі банди, особливо комуністичну.

Двадцять чоловік втекли, попрацювавши три тижні, а заробіток їх лишився в кишені пана Більбо і ще декого.

Серед тих двадцяти був і Нонг, син На-Інго. Через тиждень робота по впоряджуванню плантації була закінчена. Робітників відпустили. Тепер лишалося тільки чекати, поки дозріє цукрова тростина, а тоді збирати її і звозити на фабрику.

Кампонг ожив. Жителі, що працювали на плантації, повернулися додому й ніби забули про каторжну роботу, побої. Як діти, вони втішались відпочинком і тими невеликими грошима, що заробили.

Тільки в хатині На-Інго було сумно. У кутку лежала хвора дружина, а лікувати її не було за що. Рис весь давно вже з'їли, харчувалися тільки плодами. А новий врожай гинув на очах. Одна надія була на заробіток Нонга, а тепер і заробіток увесь пропав.

— Краще б ти не зв'язувався з усім цим, — докірливо сказав синові На-Інго.

Син нічого не відповів і опустив голову, ніби винний. Він ще сам не міг розібратися в своїх почуттях. Звісно, образа і злість на гнобителів були основним почуттям, але становище сім'ї та горе мимоволі викликали думку: якби він був осторонь від усього цього, не було б такого нещастя в домі.

Нонг почав працювати на підприємстві у Більбо з дванадцяти років. Але робота була тимчасова, сезонна. То кілька днів, то місяць на полі, потім випадково — на заводі. Там він зустрічався з різними бувалими робітниками і від них почув, що треба боротися з чужоземцями за свободу батьківщини, що кращі люди давно вже це роблять, що для цього насамперед треба об'єднатися. Ніби новий світ відкрився перед очима Нонга, він захопився новими ідеями і недавно записався в Сарекат-Райят.

Тільки один раз і встиг він побувати на зборах членів партії. Зібралися в горах. Присутніх було чоловік сто. З промовою виступив приїжджий мулла у білій чалмі, з чорною бородою і вогненними очима.

— Правовірні! — гримів він гучним голосом. — Доки ми будемо терпіти ярмо чужоземців? Доки невірні пануватимуть над дітьми пророка? Хіба ми не можемо жити й управляти самі, без чужоземців, як колись? Хіба ми не маємо своєї славної історії? Чи не мали ми своєї незалежної держави? Правовірні, готуйтеся до боротьби, вчіть темний народ, закликайте в наші ряди, і тоді ми проженемо чужоземців, заживемо вільним життям.

Правовірні слухали ці слова і розуміли з них тільки те, що треба прогнати чужоземців. Славною історією вони не цікавились і за пророка мало думали.

Справді, колись у XII–XV століттях на Яві були незалежні держави. Панували спочатку індійські царі, які ввели буддійську релігію, а потім арабські, які навернули народ у магометанську віру. Зрештою у сучасних яванців лишилася якась мішана віра, хоч на папері вони вважаються магометанами. Та й взагалі вони цікавляться релігією мало, але слова «незалежність» і «вільне життя» справили враження на слухачів. Вони нетерпеливо чекали, коли настане час боротьби.