Волинь
Шрифт:
Він зовсім, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старій батрацькій кухні. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволік їх.
А тепер ось тут… А завтра? Хто знає. Заберуть, відвезуть у гори Карпати, де «Солдатскіє кості под снігом лежать», як у пісні співають.
І дадуть того шпака якомусь воякові. Той осідлає його і поїде «в атаку». Це, мабуть, не проста річ… А коневі що? Байдуже…
— Гі-гі-гі! — довго і протяжно зненацька загиржав… Кілька разів поворушив гострими тонкими вухами. Ніздрі роздуваються також неспокійно…
«А, може, він також все розуміє»? — думає Володько. — «Може, він чує… Хто його розбере?!»
Додому верталися не всі разом, їхали, хто коли хотів. Коней і возів «приняли» мало. Матвій не втратив ще нічого.
III
Осінь проходить майже спокійно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пішов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на війну. «Псаломщик» також почав частенько їздити до Крем'янця і також в короткому часі почав відпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг.
Наука Володькові одна забава. Ходить уже з ним і Хведот, пішло двоє дівчат Тарасових — Устя і Мотря. Пішла Кузьмова Ганна, Іванів Хведір, Хомів Олексійчик… Ціла армія школярів з одних дерманців.
Володько «старий» школяр — другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупників. О, ні. У нього торбина набита книгами. Там «Закон Божий». Там читанка, рік II. Там «задачнік» з мудрими задачами на додавання, віднімання, множення і ділення. Там навіть «Граматіка рускаво язика» зі «склонєніями і спряженіями». А щоб більше було книжок, так Володько завсіди брав у книгозбірні якусь «інтересну» книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобі плювак. Сів, прочитав, і є…
Робили школярі війну. По виході зі школи ділилися на германців і «наших» — і давай. Поки ще був учитель, то за війну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хіба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це «бої під Львовом». За германців одерадівці. Ті засідали за хатою старого Соловея, і підходь тільки. «Наші» ведуть наступ. Львів готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й «наші» не дармують. Снігові кулі заліплюють стіни, двері, вікна. Ось бренькнула тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку і, як є, у одній білизні з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовиків.
Ті розсипаються, мов розірвана шрапнель.
— Ааа, руки б вам покорчило! — трагічно-урочисто проголошує старий. — Ааа, сто-сот чортів ув вашу ма'!.. — Стоїть, очима сірими водить навкруги, розчухрана його сива грива має на вітрі.
А ті кляті, ті розпрокляті… Доганяй їх. Але коли б тільки піймав кого… О, Соловей жартів не знає. Як звезе кого через спину коромислякою, як обамбурить… Клякнеш одразу до землі.
Але завзяті вояки цього не лякаються. В скорім часі Соловеєва хата перетворилася у неймовірну фортецю Перемишль. Воєнні операції набирають особливого гарту. Збивають снігові «укріпленій», стягають «крепосні орудія». Одерадівці готові життя своє віддати, а не піддатися. Соловей безрадний. Не хватає добірних побажань, босий ганяє по снігу з коромислом… Навіть до старости зі скаргою звертався.
— Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсій. Цей з батьком «на ножах», але далі терпіти нема сили. Бої набирали таких розмірів, що їх жертвою ставали всі плоти.
Овсій скидає попругу, засідає десь за кутом і коли «наші» входять в запал наступу, а германці вперто захищаються, вибігає зненацька з засідки. Горе тому, хто попався у його цупкі, жилаві руки. Все одно, хто — германець чи «наш». Не розбирав. Ліпше буде Содому і Гоморрі в день страшного суду, ніж хороброму оборонцеві «Перемишля» у Овсієвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хід боїв. Овсій врешті-решт також діставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на землі, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з хоробрим воїнством.
І нарешті Перемишль «впав». Школи в той день не було. Учнів поставили в пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик трикольорового паперу і повели «слухати благодарственний молєбен».
О. Клавдій говорив про «наших непобідимих героїв», які здобули найбільшу твердиню ворога.
Володько слухає з натхненням промову священика. Вій уявляє собі ту твердиню такою, як та у Дубні, яку здобув колись зі своїми козаками хоробрий Тарас Бульба.
У скорім часі з'явилися у школі великі барвисті картини з написом «Бой рускіх под Перемишлем». Володько ще більше переконався в хоробрості рускіх. На картині купа москалів, які буревієм, майже один другому по головах, мчать у «штикову атаку». Лиця їх суворі, сильні. На плечах гора вояцького знаряддя. Напроти них в купі, де намальована потрощена гармата і забитий ворожий кінь, в неладі втікають австріяки. Рускі колють ворогів «штиками», з боку наскочили козаки, які січуть їх шаблями, мов капусту.
Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського козака Кузьму Крючкова. Сам вісімнадцять німців забив. Коли напали на нього прокляті нехристи, Кузьма Крючков сік їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кіннотник. Хоробро відбиваючись від ударів, козак колов ворогів списом. Не стало списа, козак стріляв. Шістнадцять ран дістав могутній герой, але ворогів знищив.
У «госпіталі», де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всі хочуть побачити неймовірного козака. Сама цариця довідалась про чини хороброго і забажала його відвідати та обдарувати подарунками. Козак дістав з рук цариці святу ікону і портрет царя з власноручним підписом. Коли цариця запитала, які він має ще бажання, козак відповів: «Скорей на фронт, чтоби умєрєть за вєру, царя і атєчество».
Читали ці книжечки у школі, читали по хатах. Жінки слухали і жахалися, чоловіки кліпали очима і довго розмахували руками, вихвалюючи такого надзвичайного козака. Навіть Матвій зворушився, але чомусь у нього вирвалось: «еее, може, такого козака зовсім і не було»…
Володько аж гнівався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так докладно написано. І станиця, де родився, і ім'я його батька та матері. Як би то так дурили…
— Дурять, — не згоджувався батько. — Багато дурять. Он у японську війну тільки й писали, що «наші» б'ють, наші беруть в полон, наші наступають, а що вийшло… А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити… От воно…