Чтение онлайн

— Ет, що ти тут тямиш… А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а ми… Що ми? Маємо їх ласки просити, що?

Корови вели пов'язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба обережно. Дома «зводини». Зводили клуню, і Матвій кликнув людей, щоб помогли звести стовпи та платви. Сам перевіз половину панської клуні, сам додав матеріалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тільки сам не потрапив звести. Кожна сила має свої межі.

На зводини зійшлося доста народу. Гармидер, жарти. По праці вечеря і чарка. У хаті місця мало, тому зробили столи з дощок у клуні. Клуня велетенська, не дильована, одні стовпи, платви, бальки та крокви. На крайній від сходу крокві тичку з великою китицею квітів прибили.

Обсіли навколо столу. Настя спідницю підтикала, рукави позакачувала і носить мису за мисою. Матвій ще не висох від поту, з прилиплою до спини сорочкою розливає горілку.

— Щоб сто літ стояла, повно кіп мала, ні грому, ні огню не боялася! — пив дядько Стратон. — Гура!

— Гураа! Віват! Хай жиє! — підхопили хлопці.

Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далі вдарили пісню.

Впала роса і туман спустився нечуйно та розклався вигідно над долиною.

Зоря вирвалась з самої глибини неба і, розтявши синю дорогу, внизалася у сталеву лісову стіну. Туди ж добігають, вдаряють і пінявою луною котять у глибінь хащі, розлогі парубоцькі підголосники. Стратонів Максим, Хомів Мирон, Василь, а за ними старші — збили вирву шалену, широку, незрівняну ні з чим.

Ет-тоє звівся за столом на куці у порваних штанях ноги. Світло лампи б'є в його заплилі маленькі очі і вони кліпають та горять, ніби сполохані, а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залізним п'ястуком звелася догори і твердо лягла на ляду столу.

— Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати… Цитьте там! Гей! Замовкніть! Хочу сказати… ет-тоє — ми «сьогодня» звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всі ми, всі що є, ет-тоє, за цим столом. Ми звели клуню Матвієві Антоновичу Довбенкові, которий — всі знаємо — господар — дай Бог нам усім таким бути. Да! Ето вєрно. Господар він чесний, звєсно, порядошний і слово має тверде і важке. Скаже і руб… Кожне слово — гроші… От все одно, що, приміром, аблокат який, що перед самим судьйою царським встає і ріже межи очі правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога ні до порога. Так сказано у святих древніх книгах… А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то кажуть добрі люди, та й, ет-тоє, закон нашої землі хоче — встав, щоб випити ще одну чарку за здоров'я нашого товариша і господаря Матвія… Многая літа!

На підтримку всі гримнули: «Многая ліііта, многая лііта!» — Стратон аж руку підняв, ніби регент, і розмахував нею поволі за співом.

Матвій заскочений і зніяковілий. Його дебела постать завовтузилася поза плечима гостей…

— Ет, — помахував він незручно лівою рукою, бо у правій пляшка з горілкою… — Все то ні до чого… Ет!.. — і знизував вибитим плечем. — Чоловік, знаєте, — казав він, — на те й родиться, щоб бути добрим і порядним господарем… А що ж, а як же ж!.. А я робив, скільки міг… Діти виростуть, хай далі роблять… так.

А Володько, поприв'язувавши ланцюгами корови, жадібно накинувся на миску паруючих галушок з молоком.

— Господоньку, Господоньку! — загомоніла Настя, глянувши на його чоло. — І хто тебе отак позначив? Ти, вітрогоне!

Володько краще змовчить. Сидить на порозі, брудні коліна повилазили зі штанів, на колінах гаряча миса. Сьорбає її і наслухує гармидер у клуні.

І приємно йому бачити батька і його радість. Здається, Матвій святкує якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлі вечірнього неба чітко зарисовуються візерунки кроков його гордості — клуні.

Опівночі люди розійшлись і рознесли по хуторах свої виспіви. Ще довго то там, то інде знімався і падав невтомний уривок пісні, ніби борюкаючись із упертою тишею, освіченою тяжкими, мов мідь, відливами місяця.

Завтра буде знов день. Встане сонце і встануть люди. І Володько також встане після настирливого матірнього:

— А вставай-но… Вставай!.. Чуєш, ти?

— Ах… Я ще трошки посплю… Ви вже подоїли корови? «І як їм хочеться так рано вставати», — подумає він.

— Ну, ну… Ти-но вставай. Он уже всі погнали… Сонце вже он куди вигналось…

Він підніме і розвіє тяжкий кам'яний сон і вмиє холодною росою, зібраною з листя маку: руки, очі, побіжить по молодій конюшині, щоб освіжити набряклі за ніч ноги.

А поки що він спить так міцно і так невимовне солодко. Матвій спить також. Спить надворі під недавно злеженою повіткою. Настелив на трісках соломи, і логовисько готове. Спить, як і завжди, горілиць. Сіре пасмо місяця прорвалось через дірку повітки і всілось плямою, мов розбещений кіт, на твердій його бороді.

Довжелезна, широка тінь Жолобецького дубового лісу швидко коротшала. Над лісом спаялося безліч невидимих жерців, які урочисто зносили на небесне склепіння велетенське огненне світило.

Земля тріпалась, мов піймана пташина, розгортала окраси, бриніла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми просторими полотнищами.

Володько бадьоро ступає босими ногами по сухій, холоднуватій дорожині і веде на ланцюгу четверо — цугом худоби. За ним Катерина тягне другу чвірку.

Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребті. Це велика червонавої масті з лисиною на голові, спокійна з добрими дурнуватими очима тварина. Належить вона Катерині, бо дістала від діда Юхима, коли відходила від нього.

З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подібна на ту, яку колись продав Матвій на купівлю землі. Така саме на масть, та сама порода, навіть куцохвоста. Ці дві корови — гордість Матвієвого господарства. Решта — дрібниці, хіба ще Рогата.

Корови повільно і байдуже ступають, їх широкі ратиці потріскують від великого тягару.

День буде жагучий, як і всі попередні. Гарячі промені стрижуть прудко по рештках роси, яка цієї ночі надто неврожайно випала. Лиш червінь сонця і загар місяця, на котрому воно прип'яте, підкреслено голосять непевність дня, якусь зміну, якусь ворохобню…