Талант
Шрифт:
Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клиросу.
Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря… Люди розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порога повернулась:
– Я поїду жалітися… я до архирея… я… я…- побігла.
Піп їй услід, із глумом:
– Іди, іди, жалійся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви - бешкет заводити. Бачили таке? Артистка…
Люди чуманіли…
Раптово в бабинці між жінками одна кинулась, як зо сну, зірвалась із місця, побігла з церкви навздогін, мало не з ніг валяючи людей. Пішло по церкві:
– Мати…
Стояв тривожний настрій. Додому люди не розходилися: зібралися на цвинтарі, хвилювалися, гули.
До гурту підходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:
– Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?
Із натовпу обізвався стриманий голос:
– Так-то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.
За ним другий, жіночий:
– Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародне в церкві. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?
Далі одно по одному загули з громади інші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:
– Ну, нехай би вона й справді там провинилась, то й що ж: зразу йому камінь на шию та як щеня - у воду?
З другого боку:
– Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота - то воно й не жаль.
– Молоде, дурне - що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?
О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:
– Нічого їй не станеться - вернеться.
– Та добре ж то, як вернеться, а як…
До гурту бігла Гнатиха.
Зразу попа забули, всі до неї:
– Ну що, немає?
Бліда. Важко дихає:
– …Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папери - все порозкидано, а її немає. До криниці бігала, до ставу - не знайшла.
Ламає руки, благає, плаче.
– Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
Примовкли.
– Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять…
Дід - високий, суворий:
– Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!… Треба ж якось.
З гурту хтось крикнув:
– А цитьте. Зашуміли:
– Що таке? Що таке?
Нетерплячі голоси:
– Та ось цитьте - он щось гукає.
Всі змовкли.
Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова… Опалило, як огнем.
І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи… Бігли до панського двору, аж земля гула.
XIV
Високо- високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
– «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…»
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…
Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.
В дворі - ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег
– Ламайте двері, чого там…
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
– Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
– Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?…
Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:
– Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
– Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибігла:
– Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:
– Тихше, тихше!…
Кидав, як каміннями:
– Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей - це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли… стояли, як скеля німа……Хтось подав голос: