Шрифт:
– Товариш майор, давайте переходити на рідну мову. Для повноти картини.
– Молодий кремезний чолов’яга навіщось поправив під пахвою кобуру з важким «Макаровим» і посміхнувся.
Вагон СВ м’яко похитувався, останні сонячні промені перестрибували зі склянок від чаю на тарілку з печивом та над’їдені бутерброди. Супутник молодого з пістолетом, невисокий, але теж міцний, був набагато старший за свого товариша, однак виглядав зовсім не погано, по-спортивному. Справжній його вік навряд чи вдалося б легко вгадати, якби не зрадливо поріділе волосся на маківці, що вже помітно окреслювало контури майбутньої лисини. Але краще було б не звертати уваги на такий незначний ґандж, а якщо і звернули, не говорити - настільки важливим, ба навіть болючим було це питання.
– Тоді, лейтенанте, - володар лисини, чи то пак чуприни, так підкреслив останнє «е», немовби саме у ньому сконцентрувалися всі особливості «рідної мови», - напоминаю вам, що мене звать Микола Пилипович. Тоже для повноти. І заховайте… оружиє, воно тут не цеє…
– Недоречне, - підказав молодий.
– Да-да, - погодився старший, що назвався Миколою Пилиповичем, і, спостерігаючи, як співрозмовник ховає свою кобуру в сумку, поцікавився: - А звідки ти, Петро?
Він перейшов на «ти» швидко і природно, наскільки це можливо з молодшим за віком та званням.
– Я, Миколо Пилиповичу, з півдня.
Цей молодик, якого супутник звав Петром та лейтенантом, був гарний на обличчя. Впевнений погляд, вольове підборіддя, властиве людям, які відчувають за собою велику силу. Він користувався б неабияким успіхом у дівчат, якби мав час зайнятись ними як слід. Чорнявий чуб у хлопця завивався крупними кучерями, проте ззаду волосся було по-уставному коротко підстрижене.
– А я з Києва.
Розмова вщухла. Чи то співрозмовники більш не мали чого сказати одне одному, чи щось інше, але хвилини зо три чутно було тільки, як перемовляються колеса і подзеленькують ложки в склянках.
– Іще чаю?
– двері прочинила кругленька провідниця.
– Будь ласка, - обізвався Петро, а Микола Пилипович привітно посміхнувся. Вона була якраз на його смак - фігуриста й невеличка.
Провідниця поставила на стіл склянки з підозріло міцним напоєм і заходилася збирати порожній посуд.
– Мг… цей… коли будем на місці?
– поцікавився Микола Пилипович.
– За розкладом, - вичерпно відповіла жінка.
– А точніше?
– У коридорі висить.
– Вона вочевидь не бажала продовжувати розмову.
Микола Пилипович зітхнув.
– Не клює?
– поцікавився молодший колега, коли провідниця причинила за собою двері.
– Та! Сама не знає свойого щастя. Я її ще сначала в купе прижав чуть-чуть, так тепер огризається… Е-ех! Зараз би водочки!
– несподівано продовжив він.
– Но на службє нізя… - У голосі вгадувалась запитальна інтонація.
Петро не заперечив, але й не підтримав, тому деякий час вони просто сьорбали темний чай. Микола Пилипович хмурив чоло.
– Так шо, товариш майор, ми цих відьом в самому городі будемо шукать?
– врешті вирішив змінити тему хлопець.
– Петре, - Микола Пилипович знову натиснув на «е», - не в городі, а в місті, і не в місті, а там, де скажуть, і не шукать, а виявлять. І вообще, давай не будем нарушать конспірацію, на місці буде видно.
– Молодий співрозмовник опустив очі, визнаючи помилку, а Микола Пилипович запропонував: - Пішли луччє в ресторан.
– До ресторану, - обережно виправив його Петро.
– До ресторану, - погодився Микола Пилипович і раптом вилаявся: - Чорт! Знаєш, коли я в останній раз балакав? Літ тридцять назад. Якби знать, що пригодиться…
– Ніколи не вгадаєш, як життя обернеться, - філософськи зауважив Петро.
Завдяки своїй молодості він трошки вільніше почувався на теренах рідної мови, але все одно розумів, що будь-який невимушений діалог у ресторані видасть їх з головою. А це було небажано, самі розумієте.
– Життя так обернулось, що всім по голові, - продовжив філософію старший товариш.
– Єслі б мені колись сказали, що я петлюровському флагу буду честь оддавати…
Петро співчутливо покивав.
– І взагалі, я не розумію начальство. Куди ми оце їдемо? В Києві оно, кажуть, три Лисих гори. На них, мабуть, і контингент соотвєтствующий. Чого іще шукати?
– Думку начальства пойняти трудно. Но можно. В городі воно, понімаєш, не зовсім то. А на природі, у самій срєді, нє… средо… цей…
– Середовищі?
– Ага.
– Микола Пилипович винувато шморгнув носом.
– А може, краще в купе посидимо?
– запропонував Петро несміливо.
– Цей… повправляємось. Бо ці відьми… ой, пробачте, об’єкти, мабуть, українською.
– Давай, - сумно погодився старший.
– Устроїм тут філологіческий факультет… Чорт! Я ж в анкетє всігда писав, що володію!
А вагон летів у черзі своїх зелених братів у глиб країни, лишаючи за вікнами садочки, струмочки, черешні-вишні та брудні хатки стрілочників.
Петро почухав потилицю.
– Давайте так. От як ви скажете, допустим, іти? Ще як можна сказати?
– Іти… ну как іти?
– Микола Пилипович не звик до таких вправ.
– Ну, бігти.
– Плентатись, - швидко відповів хлопець.
– Ага, отак, значить, да? Плентатись, плентатись… Ну, шкандибати.
– Чимчикувати.
– Чимчикувати… - Микола Пилипович замислився, наморщивши чоло.
– Ну как… ну, походжати.
– Крокувати, - швидко відказав Петро. Він уже грався колись в таку гру.
– Летіти, - вдався до хитрощів Микола Пилипович.
– Повзти, - посміхнувся Петро.
– Плазувати, - виправив Микола Пилипович.
– Можна і повзти.
– А! Ну, тоді плазувати. Я кажу - плазувати.
– Плазувати - це не зовсім… Хай… Тинятись.
– Гуляти.
– Швендяти.
– Швендяти?.. Ну, шльондрати.
– Кульгати.
– Хм… хм… - Микола Пилипович клацнув пальцями.
– Маршу… нє, марширувати.