Чтение онлайн

Начальник важко зітхнув і ненадовго замислився над тим, що сказав йому Ленґдон.

Сумніваюся, що Ваєнта хотіла вас убити... бо її пістолет стріляє лише сліпими набоями. Її єдина надія реабілітувати себе полягала в тому, щоб узяти вас під контроль. Можливо, вона думала, що, коли вистрелить у вас сліпим патроном, ви зрозумієте, що вона — не вбивця і що все це ретельно спланована ілюзія.

Начальник помовчав, трохи подумав, а потім продовжив:

— Не буду гадати, чи насправді Сієнна хотіла вбити Ва- єнту, чи лише хотіла завадити їй вистрелити. Але тепер я розумію, що знав Сієнну Брукс не так добре, як гадав.

«І я також», — погодився подумки Ленґдон, хоча, пригадавши вираз потрясіння й жалю на обличчі молодої жінки, усвідомив: те, що вона скоїла з агентом у чорному шкіряному костюмі, було, скоріш за все, помилкою.

Ленґдон відчув себе неприкаяним... і абсолютно самотнім. Він повернувся до вікна, прагнучи поглянути на світ під крилом літака, але побачив лише стінку фюзеляжу.

«Треба вшиватися звідси».

— Із вами все гаразд? — спитав Начальник, занепокоєно поглянувши на Ленґдона.

— Ні, — відповів той. — Анітрохи не гаразд.

* * *

«Він буде в нормі, — подумав Начальник. — Просто й досі не переварив нової реальності».

Американський професор мав такий вигляд, наче його щойно підхопив торнадо, покрутив і викинув в іноземній країні — контуженого й дезорієнтованого.

Особи, які опинялися під прицілом Консорціуму, мало коли усвідомлювали всю правду, сховану за зрежисовани- ми подіями, свідками яких стали, а коли таки дізнавалися правду, то Начальника, зрозуміло, не було поруч із ними і йому ніколи не доводилося бачити наслідки прозріння. Але сьогодні, окрім вини, яку він відчував, на власні очі побачивши розгубленість і приголомшеність Ленґдона, на нього звалився тягар всепоглинального почуття відповідальності за поточну кризу.

«Я уклав угоду не з тим клієнтом. Із Бертраном Цобріс- том. Я повірив не тій людині. Сієнні Брукс».

І тепер Начальник летів до ока бурі — до епіцентру того, що з великою імовірністю могло виявитися смертоносною чумою, яка мала потенціал перерости у всесвітню катастрофу. Якщо після всього цього йому вдасться лишитися живим, то, як підказувала інтуїція, для Консорціуму наслідки цих подій стануть фатальними. Почнуться безкінечні розслідування й звинувачення.

«Невже все це скінчиться для мене саме так?»

розділ 83

"А уГ єні потрібне повітря, — подумав Ленґдон. — Хоч

ХтАякийсь пейзаж... хоч що-небудь».

Професорові здалося, що позбавлений вікон фюзеляж насувається на нього й стискається довкола. Звісно, ця дивна розповідь про те, що насправді сталося сьогодні, аж ніяк не додала йому настрою та гарного самопочуття. Мозок повнився питаннями без відповіді... і більшість цих питань стосувалися Сієнни.

Дивно, але він сумував за нею.

«Але ж вона просто грала, — нагадав він собі. — Вона використовувала мене».

Не кажучи ні слова, професор покинув Начальника й пішов до носової частини літака. Дверцята до пілотської кабіни були відчинені, і природне світло, яке струменіло крізь них, вабило його, наче маяк. Стоячи в одвірку пілотської кабіни, Ленґдон підставив обличчя під теплий сонячний промінь. Широченний простір, що виднівся попереду, став для нього як манна небесна. Чисте блакитне небо було таким спокійним... таким незмінним.

«Нічого незмінного немає», — нагадав собі Ленґдон, і досі насилу уявляючи потенційні наслідки катастрофи, яка їм загрожувала.

— Професоре? — спитав поруч тихий голос, і він обернувся.

І відразу ж перелякано позадкував. Перед ним стояв не хто інший, як лікар Ферріс. Ленґдон востаннє бачив його тоді, коли цей чоловік звивався на долівці базиліки Сан-Марко, судомно хапаючи ротом повітря. І ось він тут, у літаку, стоїть собі у бейсболці, прихилившись до перегородки. Його обличчя, змащене лосьйоном від сонячних опіків, має блідо- рожевий колір. Груди і торс перетягнуті бинтами, а дихання поверхневе. Якщо Ферріс справді хворий на чуму, то ця обставина чомусь абсолютно нікого не хвилювала. Ніхто не переймався тим, що він може поширити інфекцію.

— Ви... живі? — спитав Ленґдон, ошелешено витріщившись на Ферріса.

Той втомлено кивнув.

— Більш-менш живий. — Його поведінка різко змінилася, він поводився тепер більш невимушено й розслаблено.

— Але ж я гадав... — почав був Ленґдон та враз замовк. — Утім, я вже не знаю, що й думати.

Ферріс співчутливо всміхнувся йому.

— Вам довелося почути сьогодні багато брехні. Тому я подумав, що слід скористатися нагодою й вибачитися. Як ви вже, мабуть, здогадалися, я не працюю на ВООЗ і не їздив наймати вас до Кембриджа.

Ленґдон кивнув, уже надто втомлений, аби чомусь дивуватися.

— Ви, напевне, працюєте на Начальника.

— Так. Він послав мене надати вам із Сієнною термінову практичну допомогу... щоб ви могли втекти від спецгрупи.

Тоді мушу визнати, що ви добре впоралися зі своїм завданням, — сказав Ленґдон, пригадавши, як Ферріс заявився до баптистерію, переконав Ленґдона, що працює на ВООЗ, а потім допоміг йому та Сієнні втекти з Флоренції від вояків спецгрупи Сінскі. — Підозрюю, що ви й не лікар.

Чоловік похитав головою.

— Ні, але грав сьогодні саме цю роль. Моє завдання полягало в тім, щоб допомагати підтримувати вашу ілюзію, аби ви змогли якомога скоріше вирахувати, куди показує той проектор. Начальник вирішив будь-що знайти витвір Цобріста, щоб захистити його від Сінскі та її людей.

— І ви не знали, що це чума? — спитав Ленґдон, і досі занепокоєний химерним висипом на шкірі Ферріса та внутрішнім крововиливом.

— Звісно, що ні! Коли ви заговорили про чуму, я подумав, що то просто історія, яку вигадала Сієнна, аби ви мали мотивацію до дії. Тому я й підіграв. Я посадив нас всіх на потяг до Венеції... а потім... потім усе раптово змінилося.