Лялька
Шрифт:
— Мабуть, пан барон знову вигадав якусь дурницю!.. — невдоволено буркнув слуга. — Що там ще сталося? — сердито питав він, роздягаючи барона.
— Ах ти, мурло! — обурився барон. — Думаєш, що я тобі так і скажу? У мене буде дуель, ну?.. Бо мені так подобається. О дев’ятій ранку стрілятимусь з якимось шевцем чи перукарем, ну?.. Може, ти мені заборониш?..
— Та стріляйтесь собі, пане бароне, хоч і з самим чортом! — відказав Константій. — Тільки я хотів би знати, хто оплатить ваші векселі?.. А за квартиру? А на утримання дому? Через те, що вам цікаво щокварталу потрапляти на Повонзки, господар насилає на нас судового виконавця, а я боюсь померти з голоду… Ну й служба!..
— Чи ти замовкнеш!.. — крикнув барон і, схопивши черевика, пошпурив ним в камердинера. Той ухилився, і черевик ударився об стіну, мало не зваливши бронзову статуетку Яна Собеського.
Покінчивши з вірним слугою, барон ліг у ліжко й почав думати про своє скрутне становище. «Треба ж мати таке щастя, щоб стрілитися з якимось купчиком! — зітхав він. — Коли я його підстрелю, то це буде схоже на те, що мисливець вийшов на ведмедя, а вбив у селянина тільну корову. Коли він підстрелить мене, то, вийде, наче мене оперіщив батогом візник. А якщо обидва схибимо… Ні, ми ж повинні стрілятись до першої крові.
Хай би мене чорти взяли, коли я не перепросив би цього осла, навіть в присутності нотаріуса, нехай би навіть мені довелося убратись у фрак і білий галстук. Ах, паскудні ліберальні часи!.. Мій батько звелів би відшмагати такого хлюста своїм псарям, а я мушу давати йому сатисфакцію, немов сам торгую корицею… Нехай би вже наставала та дурна соціальна революція та винищила б або нас, або лібералів…»
Він почав засинати, і йому привиділось, що Вокульський убив його. Бачив, як два чоловіки несуть його тіло на квартиру до дружини, як вона умліває і падає на його закривавлені груди… Як сплачує усі його борги й асигнує тисячу карбованців на його похорон і… як він воскресає і забирає ту тисячу карбованців собі на дрібні видатки…
Щаслива усмішка заясніла на виснаженому обличчі барона, і він заснув, як дитина.
О сьомій годині Коистаитій і Марушевич насилу розбудили його. Барон нізащо не хотів уставати, бурмочучи, що вже краще зазнати ганьби та позбутись честі, ніж уставати так рано. Він опам’ятався аж тоді, коли побачив графин з холодною водою. Барон схопився з постелі, дав ляпаса Константієві, вилаяв Марушевича і в думці обіцяв собі, що вб’є Вокульського.
Та коли він уже одягнувся, вийшов на вулицю, побачив, що погода хороша і саме сходить сонце, злість його на Вокульського ослабла, він вирішив, що тільки прострелить йому ногу. «От же ж лихо! — завагався знов. — Окалічу його, а він кульгатиме до кінця життя і хвалитиметься: «Цю смертельну рану я одержав на дуелі з бароном Кшешовським…»
Добре мені діло! Що вони мені наробили, мої кохані секунданти!.. Коли вже якийсь там купчик неодмінно хоче в мене стріляти, то нехай стріляє на прогулянці, а не на дуелі… Жахливе становище! Уявляю собі, як моя дорога жіночка торочитиме всім, що я б’юся на дуелі з купцями…»
Під’їхали екіпажі. В один сів барон з графом-англійцем, у другий — мовчазний єгиптолог з пістолетами й хірургом.
Вони рушили в бік Білянського лісу, а через кілька хвилин за ними подався на візнику й баронів камердинер Константій. Вірний слуга на всі заставки кляв свого пана й нахвалявся, що той дорого заплатить йому за цю прогулянку.
Проте він був занепокоєний.
В Біляпському лісі барон і три його товариші знайшли своїх супротивників, і вони двома окремими групами заглибились в гущавииу над берегом Вісли. Доктор Шуман був роздратований, Жецький — стриманий, а Вокульський похмурий. Барон, погладжуючи свою ріденьку борідку, уважно придивлявся до нього й думав: «Він, мабуть, непогано кормиться, цей купчик. Я проти нього немов австрійська сигара проти бика. Хай мене чорти візьмуть, коли я не вистрілю в повітря над головою цього дурня або… зовсім не вистрілю… Так буде найкраще…»
Але тут барон згадав, що дуель має тривати до першої крові. Тоді він роззлостився й вирішив неодмінно вбити Вокульського. «Треба раз назавжди одучити цих крамарів викликати нас на дуель…» — казав сам собі барон.
За кілька десятків кроків від нього Вокульський ходив між двома соснами сюди й туди, мов маятник. Забувши за панну Ізабеллу, він прислухався до щебету пташок, що аж кишіли в лісі, та до плюскоту Вісли, що підмивала береги.
На тлі безтурботного щастя в природі дивно було чути, як брязкали в стволах пістолетів шомполи та клацали зводжувані курки. В Вокульському прокинувся хижий звір; з-перед очей його зник весь світ, залишився тільки один чоловік, барон, труп якого він мав кинути до ніг ображеній панні Ізабеллі.
Супротивників поставили на місця… Барон і досі був заклопотаний тим, що зробити з купчиком, і остаточно вирішив прострелити йому руку. На обличчі Вокульського позначилась така дика запеклість, що здивований граф-англієць подумав: «Тут, мабуть, річ не в коні і не в тому, що він штовхнув його на скачках!..»
Єгиптолог, який досі мовчав, тепер подав команду, і супротивники, навівши пістолети, почали сходитись. Барон націлився Вокульському в праву ключицю й, опускаючи дуло, легенько натиснув на спуск. В останню мить його пенсне перекосилось, пістолет на волосину відхилився, пролунав постріл — і куля пролетіла за кілька дюймів над плечем Вокульського.
Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: «Не влучить, осел… Націляється в голову…»
Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки.
— В голову!.. — крикнув хтось.
Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав:
— Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її…
Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона.
— Ага!.. — нарешті гукнув він. — Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок — у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл…
— Пане Вокульський, ви задоволені? — спитав граф-англієць.
— Так, задоволений.
Хірург перев’язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій.
— А що! — вигукнув він. — Чи я не казав, що ви дограєтесь!
— Мовчи, дурню… — пробелькотів барон. — Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений…